Глава 1

Кава була огидна. Хто придумав ці роботизовані кав'ярні? Відчуття, наче налили рідину в стакан, засипали цукром і намалювали зверху серденько, щоб якось приховати власну невдачу.

Я тихо видихнула крізь зуби й зробила ще один ковток. За два квартали була моя улюблена кав'ярня-осколок. Там каву варила людина, а не алгоритм. Бариста завжди посміхався раніше, ніж встигав запитати: «Вам як завжди?». Його родина сама пекла булочки, а він щоразу розповідав нову історію про свої життя. Минулого тижня запевняв, що винайшов заварне тісто при дворі Катерини Медічі. Можливо, навіть не брехав. Я могла б перевірити, але не настільки цікаво.

— Кіро, ти мене взагалі слухаєш?

Точно. Я забула, що треба кивати. Меггі сиділа навпроти, образливо надувши губи. Про що вона говорила? Про якийсь серіал... Якби тільки згадати назву. Втім, однаково забуду.

— Я трохи відволіклась, — вирішила не брехати. — То що там у новій серії?

— Ти ж не будеш дивитись, — Меггі схрестила руки на грудях так, що кісточки побіліли. Витримала рівно дві секунди й продовжила: — Загалом, вони нарешті згадали свої минулі життя! Але тепер проблема в тому, що вона одружена і...

Моя увага знову перемкнулась. Куточки губ Меггі були в крихтах, і довелося стримати бажання простягнути їй серветку. Скільки ще до кінця перерви? Перед моїми очима одразу матеріалізувався годинник. Невеличка перевага чипів: ніхто не знає, чим ти паралельно займаєшся. Я могла б навіть читати новини, а Меггі б так і не помітила. Без чверті друга. Ще 20 хвилин — і треба буде повертатись на роботу.

Я чесно намагалася слухати. Справді. Хвилини півтори. Потім виявилось, що героїня знову не може бути з чоловіком із минулого життя. Здається, це вже п’ятий раз їх щось розлучає за сезон. Або шостий. Телебачення взагалі любить вдавати, що завдання кожної людини — знайти свою кармічну душу. Насправді, дев'яносто відсотків населення її взагалі не мають. Але це поганий сюжет. Ніхто не дивитиметься серіал під назвою: «Ти прожив сім життів і скрізь був самотнім невдахою».

Добре, що завдяки роботі я вмію контролювати свою міміку. Інакше, мабуть, виглядала б так, наче мене знудить. Минулого тижня в закритому архіві відомства спливла доповідь, яка досі стояла в мене перед очима. Хлопцеві щойно виповнилось шістнадцять, він пройшов стандартне чипування, а через два дні його мати — благополучна жінка, яка активувала свій чип ще тридцять років тому, — потрапила до психіатричної лікарні Континууму. Система видала стовідсотковий метч: її кармічний чоловік із минулого життя народився її власним сином у цьому. Я могла б розповісти Меггі. Але такі розмови завершують кар'єру Провідника швидше, ніж помилки в документації.

— Знаєш... — сказала вона вже тихіше. — Я, мабуть, знову куплю преміум.
— У якому саме застосунку?
— У «Кармік».

Звісно. Я промовчала. Тиждень тому біля офісу повісили величезний білборд. Дівчина обіймала чоловіка в старовинному вбранні. «Ти вже шукала його триста років» значилося випуклими літерами. Щоразу, проходячи повз, я думала лише про одне. Добре, що рекламники ніколи не працюють Провідниками. Інакше цей слоган довелося б замінити на щось на зразок: «Ти триста років намагаєшся від нього втекти. Але ми не дамо».

— До речі! — Меггі нахилилась до мене так різко, що мало не перекинула стакан. — У них нова функція. Якщо оформити преміум, дають три безкоштовні зустрічі з мнемо-коучем. Ти вже чула про них? Вони допомагають розкривати осколки.

Я потерла перенісся.

— Вони допомагають лише розкривати чужі гаманці.
— Ну Кіро! Раптом вони справді можуть?
— Ні.
— Звідки ти знаєш?
— Тому що якби існувала людина, яка вміє розкривати пам'ять краще за чип, вона б не продавала знижки разом із підпискою.

Меггі незадоволено поджала губи й відкусила печиво. На нижній губі знову лишилась крихта. Я витримала секунд п'ять. Потім мовчки посунула до неї серветку. Вона, звісно, не помітила.

Меггі від свого шістнадцятиріччя жила однією ідеєю — знайти свою кармічну душу. Біда була в тому, що шукати їй було нікого. Єдиний осколок, який вона пам'ятала, — сильні чоловічі руки, почорнілі від кіптяви. Хтось кував меч. Вона стояла поруч і дивилась. Чоловік? Коханий? Старший брат? Вона не знала. Зате була впевнена, що це любов усієї її вічності.

— Ти ж сама розповідала, — не здавалась вона. — Якщо це кармічна душа, то пам'ятаєш не лише картинки. Запахи. Голос. Дотики. Може, мені просто потрібно трохи допомогти пам'яті.

Я зробила ковток кави. Вона встигла охолонути. І чомусь стала ще гіршою.

— Якби це була кармічна душа, тобі не знадобився б коуч. Такі спогади самі знаходять людину.

Вона насупилась.

— Не зрозуміла.

— Ти б прокидалась серед ночі, бо тобі раптом здалось, що пахне димом. Або почула б випадкову мелодію і пів дня не могла б зрозуміти, чому хочеться ревіти. Такі речі не доводиться витягувати. Вони самі лізуть назовні.

Меггі опустила погляд на печиво.

— Але раптом...

— І потім, для підтвердження потрібні щонайменше два спільних життя. З одним осколком тебе навіть до реєстру для пошуку не внесуть.

Вона мовчала, катаючи пальцем крихту по столу. Я підняла стакан. Знову поставила назад. Допивати це було понад мої сили.

— І ще, — сказала я вже м'якше. — Кармічні душі залишають вузол. У тебе був би яскравий болісний спогад, через який вам потрібно знову зустрітись.

На якусь мить я подумала, що засмутила її. Вона розглядала крихти на своєму пальці, не зустрічаючись зі мною поглядом. Але вже за секунду посміхнулась:

— Тобі так пощастило. Ти бачиш чужі осколки. Хоч трохи розумієш, як це відчувається.

 Я коротко усміхнулась. Якби вона знала. Перед очима спалахнув годинник. 14:55.

 — Ходімо, — сказала я, підводячись. — Поки ми не стали першим випадком запізнення через кармічний метчинг.

Поки Меггі пішла до вбиральні, я машинально зібрала зі столу крихти. Потім зловила себе на тому, що вже вирівнюю цукорницю по краю серветниці. Стакан посунула трохи лівіше. Стілець засунула до упору. Лише після цього змогла спокійно видихнути.