Людина, яка була найріднішою пішла із життя...

День розпочався з сонячних променів у вікні дівчини.
Прокинулася Вірочка, поснідала і зразу пішла до роботи. Як не дивно, але їй подобається у селі. Вона має можливість відпочити від важкого міста і зануритися у світ дитинства. Де тепле молоко з пінкою, гаряче какао, бабусині казки , а також історії про їхнє з дідусем кохання. Це було найулюбленішим . Завжди запитувала сама, і бабуся їй розповідала. Ось так і цього разу тереблячи кукурудзу, дівчина вирішила запитати:
- Бабусю, а як ви з дідусем познайомилися?
- Давно це було... Мені тоді було 17, а йому 18. Він прийшов з сусіднього села, до нас на танці. Нарядний такий , красивий, з такою чорною гривою та у такому гарному червоному піджаку. Хотів запросити мене на танець, а наші хлопці дуже ревнували і не дозволили. Побили його і втекли, а я з ним залишилася, ну не могла ж я його залишити його на призволяще. Він тобі був весь у крові я підняла його, відвела до себе додому, промила рану, напоїла теплим чаєм і цілу ніч ми дивилися на зоряне небо. Так і познайомилися, з того часу не розлучалися. До поки його не забрали на війну. Спочатку писав листи, при змозі телефонував, а потім пропав. Всі чоловіки моїх подруг поверталися додому, а його не було. Через деякий час мені прийшла телеграма, що він помер під ворожою кулею. Він так і не дізнався , що в нього мала народитися донька. Так і з того часу я без нього. Твоя мама, як була маленька завжди запитувала де її батько, я завжди казала, що він скоро прийде, до 12 рочків обманювала її, а потім сказала правду. Оленка, не вірила, плакала, чекала батька і чекала, з неї сміялися, казали що ,вона немає тата, сирітка. Дитина плакала але всім казала, що тато скоро прийде. Так і не прийшов. В 18 років вона змирилася з цим і так досі живе, навіть не згадує про нього.
Зі сльозами на очах Віра слухала свою бабусю і розуміла як їй було важко весь цей час. Вона тут сама в селі. Немає нікого, ми в місті, до неї приїжджаємо рідко , дітей і онуків у неї більше не має. Лиш я. 
- Ой бабусю, я б вічно слухала Ваші історії про війну, про дідуся, про дитинство.
- Онучко моя, я б і розповідала тобі їх вічно, ти головне приїжджай частіше. Старенька я, незнаю на скільки ще мене стане, а вас рідко бачу. Ти ж у мене єдина внучка, не забувай мене. Доречі, ти бачиш котра година, ти ж сьогодні маєш іти на зустріч з Артуром. Чому не одягаєшся?
- Я не дуже хочу йти. Я його не знаю. І не знаю про що з ним говорити.
- Дівчинко моя, не переживай, він хороший, знайдеш про що поговорити. Піди, познайомся, поспілкуйся . Ну чого ти? Так, я нічого не хочу слухати. Йти одягайся, скоро вже 19.00.
- Ой бабусю, ну хіба заради тебе я піду , але не надовго. Ти йди, а там побачиш.
Віра вдягнула своє гарне літнє платтячко, джинсовий піджак, білі кросівки і чекала на хлопця.
Хлопець прийшов рівно в назначеній годині і приніс їй квіти. Вірі було дуже приємно. Вони говорили дуже довго, гуляли по селі, сиділи біля річки. Хлопець показав всі найкращі місця села. Дівчина навіть і захотіла мати такого друга як, він. Він був хороший, кумедний, вмів підняти настрій та дуже добре відносився до дівчини. Після прогулянки в них закрутилася дружба. Хлопець і дівчина дуже часто тепер гуляли разом, сміялися, згодом Артур познайомив Віру зі своїми друзями і вони вже дружили компанією. Хлопець тепер приходив до дівчини у гості, і Віра вже й забула про Адама. Їй було весело з Артуром. Він завжди приносив їй щось смачненьке, а вона в замін йому робила його улюблене тепле какао. Ось і пройшов тиждень з того часу, як Віра гостювала у селі. Вже й потрібно було їхати додому. Але ненадовго. Лише на декілька днів, потім вона планувала повернутись у село до кінця літа. Тепер у неї і тут були друзі.
- Папа бабусю, мені у Вас було дуже добре, я не надовго поїду і дуже швидко приїду до Вас на дуже довго. Ви лише чекайте мене. - Старенька зі сльозами на очах обняла онуку і сказала:- дорогенька моя, ну звичайно я буду чекати.
- Ну а ти Арчі ( так вона називала Артура) , будеш мене чекати?
- Ну звичайно , ти лиш не забувай мене.
- Ну все рідненькі бувайте, я буду сумувати, але я дууууууже скоро повернуся. Чекайте мене...
Це останні слова, які почула бабуся від Віри...
Наступного ранку до Олени Анатоліївної зателефонувала сусідка і повідомила, по те, що старенька цієї ночі пішла із життя. Почувши це, Віра просто не мала сліз, вона кричала криком і звинувачувала у всьому себе. Чому так? Чому? Чому я не залишилася у селі? Чому я не обняла її на прощання? В цьому всьому виновата я, я, я і тільки я... Це була єдина людина яка могла мене чогось навчити, а я їй могла довіритися. На кого вона мене залишила!?
Це найбільший стрес який міг для неї бути, вона плакала два тижні. На ній не було лиця. Біла як смерть, нічого не їла. Все згадувала бабусю, бабусині історії, дитинство, село. Як так могло статися? Я не зможу більше жити... Вона пішла з мого життя, мамо??? Її більше немає. Чому всі хто мені дорогий йдуть з мого життя? Я не хочу жити. Навіщо мені це?- Заплакана дівчина навіть не говорила це, а кричала. Коли у неї не було сліз вона просто кричала криком і просила повернути бабусю, якої вже два тижні не було в живих.
- Привіт Віра, вибач що не телефонувала, я лишень зараз дізналася що у тебе таке горе. Мені дуже шкода. Я зараз до тебе прийду.
- Привіт! Як хочеш!!! Вибивши телефон сказала дівчина.
Приїхавши до подруги Агата почала розповідати про відпочинок на морі, забувши про горе яке сталося в її подруги. Віра слухала, але все мало мати свій кінець. Вона не витримала, накривала на Агату і вигнала її голосно гримнувши дверима.