Розділ 5 Хор у трьох діях

А: Майже усі сенсорні та аналітичні ємності хижака, втіленого у багатьох тілах, заповнюються близькими відлуннями коливань цілі. Майбутнє жертви устатковується та
кристалізується, а шляхи вірогідностей сплітаються воєдино.
Ліктори бачать узор — падіння зі схожих на ікла порогів, де поки незримим, але вже неухильним чином долі перемішаються. Це — записаний у таблицях Долі факт, який ще не втілився у часі.

Невизначеність зникає у кожному із намальованих потоками причинності штрихів та забирає свою тривожну силу. Натомість ліктори живляться іншим чуттям — домінуванням. Слуги Баала занурюються у ядуче-могутнє відчуття невразливості, праведності та ідеальності, а особливо у тваринний жах, яким їхня хода відображається у поглядах Стада.

Б: Майстерний актор радо кориться написаній поетом ролі. Добра людина веде кожен призначений Долею танок, як останній, а коли остаточність дійсно просочується у сценарії Сущого — не зважає, та ще глибше занурюється у роль. Перед лицем неминучої смерті мудрець святкує життя — миттю, вільною від гадок про майбутнє. Існують лише сцена та роль, а також гордість за їхнє винахідливе поєднання.

Закоханий у Софію весело розглядає позбавлені міток чи недосконалостей маски лікторів та помічає, що фон за їхніми спинами до непроглядності залитий кров'ю та брудним натовпом. Це вдячні глядачі сповзаються спостерігати нечуваний для них акт жертовного підвищення духовного над тілесним, але матеріального над ідеальним.

Перед очима багатьох тисяч маленьких людей, ведений надуманим приводом філософ відкидає страх смерті, а також прагнення багатства чи слави, тягу до розмноження та інші прояви тваринної суті, відсіченням котрих глина колись виліпила себе у людину розумну. Якостей, котрими людина розумна сьогодні робить себе знову маленькою і м'якою, поки на стече назад до товщ бруду, без сталої форми і Волі.

Філософ натомість осягає ідеї уявою, розбирає та формує в удосконалену структуру, котрій потім підпорядковує світ та власну суть. Хоча саме у цю мить він припиняє співи і танок. Ожилий труп недовірливо щириться на капітана, скреготить жовтими зубами і нервово впивається пальцями у щоглу.

Г: Човняр впирається п'ятами в палубу і притуляється спиною до ріднесенького судна. Чоловік хапає палиці, вистругані з гілок підло убитого паростка світового древа, mekkû та щосили гатить у барабан з його ж натягнутої плоті, pukku:

УДАР

Натовп здригається. Капітан гидливо пригадує минуле життя — зверхність та зневагу, необхідні, аби забите бидло охочіше корилося стадній природі.

• Ви жалюгідні нікчеми! По ваших пиках, я бачу, хто ви: Ви хотіли б убити сонце, хотіли б розірвати зірки. Але ви такі маленькі. Ви кляте ніщо. Цілковите ніщо!

УДАР

У тілах маленьких людей знехотя розбурхуються давно пригноблені виживанням чуття, навіть дуже далекі та збочені відлуння гідності. Бородань випростовується та скидає з плечей плащ. Перед юрбою покручей оголюється коричневе від засмаги могутнє тіло, прикрашені діамантами довгі чорні коси та інші атрибути й регалії, гідні наділеного легендарною владою царя: на дві третини бога.

З корабля у повітря здіймаються, наче перелякані птахи, шари тисячолітнього бруду, а судно хизується майстерними гравюрами з лазуриту і золота, якими пишно убрані борти. Капітан і човен притягають до себе усе світло, заздрість та увагу. І сяють. Двоєдине тіло гримить:

• Я народжений правити і володіти! Я в усьому кращий за вас! Я бачив все! Я всебічно вивчив глибини! Я більший, мудріший та сильніший! Тільки Я знаю, як вести народ!

А: Ліктори курсують завертами розлюченої стихії та завмирають на березі, адже не вміють бігати по воді. Слуги причинності зовсім недовго зирять вслід човну й гадають, як же вони мають поєднатися посеред отих гострих гір. Невдовзі відповідь стає очевидною — їх підхоплює щільний потік збудженої матерії. Це тварини у людській подобі: колишні люди дозволили бурхливим відчуттям повністю захопити оболонки та цілковито відірвати їх від тісного світу самоконтролю і слів.

Розумні істоти дуже по-різному вміють володіти власним тілом та чуттями, але всім стає важче контролювати себе у присутності натовпу. Чим більше у стаді голів — тим більше у кожній з них проглядається тупа хтонічна тварина, сповнена невігластва та забобонного страху перед світом. 

Ніщо так не вибішує худобу, як непідтверджена претензія на перевагу. Адже це змусить ієрархічно-стадного покруча принижено коритися та віддавати своє. Тому маленькі люди розлючено кидаються на тих, хто посмів нагадати про їхню жалюгідність або поставити себе вище. Вони скачуть на березі великого озера, кидаються навздогін човну снарядами, прокльонами і лайном, та потроху вичавлюють і топлять передні ряди.

Б: Ніщо не дивує мудреця. У які б химерні чи неочікувані форми не заверталася примхлива тканина буття — він приймає це, та відсторонено вивчає зриму структуру причинно-наслідкових швів. І навіть якщо це у нього зовсім не виходить, філософ не наділяє невизначеність бажаною формою та не вірить у диво. Натомість він осміює обмеженість власного знання: все так, як має бути.

Г: Човняр заносить палицю:

УДАР

Цей звук ще дужче пробуджує дрімучу й забрезклу Тварюку в розлюченому й переляканому натовпі нащадків людей — повному істот неосвічених та неготових переносити тяготи, а від того завжди залежних, наляканих і принижених. Мавпа, що свідомо відкинула владу над своїм життям, тепер сердиться, плюється та гарчить — перетворює Стадо на організм, підкорений єдиному пориву, примхливому та примітивному. 

Прадавня сутність втишує лють, коли бачить символи сили і статусу, та кориться їм — не може не коритися. Проте й приймати нового пастиря вона не готова, адже той кудись поведе, а Тварюка дуже лінива, ляклива і неохоча до змін. Саме вона утримувала глиняні фігурки у холодних й темних отворах, коли їхні родичи відправлялися збирати й полювати все далі. Мандрівники тисячоліттями верталися до відсталих родичів і кликали за собою, приносили дивовижні дари та оповідали про прекрасні дива. Проте підвладне реактивній Тварюці бидло лише лякалося невідомому та забивалося глибше до загиджених й смердючих печер.