Глава 1 (Поема)

А: Булькотливий потік реве та стогне: він нерівно і манливо трясеться, наче пронизаний шипами глибокої людської пастки мамонт або викинутий на берег кит.

Б: Коли проводиш з кимось вічність, ви встигаєте побути всім: друзями та ворогами, коханими й ненависними, уособленнями дуальних протилежностей і єдиним цілим. Очі сповіщають мандрівника про те, що сьогодні коливання стосунків човняра та судна небезпечно близяться до останньої межі.

Г: Хребет і щогла скриплять, поки скручені м’язи та линви ледь чутно стогнуть під п’ятою стихійної натуги. Ліванський кедр корпусу уподібнюється до кісток з остову рибалки — він заходиться легко пружинити та приймає важкі удари долі напрочуд грайливо.

*
*
*

А: Розсерджені хвилі щосили гатяться у злите воєдино тіло вічного ворога та агресивно лижуть його довгими ядучими язиками. Потоки злісно поливають високі очеретяні борти з носовими завертами та довгий шкіряний плащ з капюшоном, але ті старанно просочені бітумом. Частково імпортована заповзятливими торгівцями Уруку з деколи райського острова Дільмун, захисна оболонка скрипливого відторженця дратуючи легко відбиває слизькі нападки збезчещеної жертви. Непідкорений потік буйним биком кидається і стрибає та змією звивається у ще лютіших пробах скинути нахабного вершника.

Б: Вирізаний з повіки велета парус зустрічається поглядом з мандрівником, потім нарешті прокидається та сонливо потягується. Шкіряне полотно миттєво сповнюється трепету холодного й ворожого потоку. Воно напувається вітрової сили і граційно вигинається, наче бліда талія витонченої мінойської жриці чи засмаглі стегна напівдикої вакханки. На здійнятій щоглою скатертині хтось вирізав знак ока — вологі червоні риски кровлять, а їхній сік потроху стікає густенькими сльозами і повністю всмоктується назад. Значно швидше, ніж отримає можливість повернутися до життєдайних надр. Кривавий узор закликає цікавістю, а мудрець радо піддається на такий зов.

Г: Човняр зводить парус — він надуває широкі м’язи та линвами передає їхню потугу в кіль. Мотузки дзвенять і натягаються, а деревинний хребет заходиться по-старечому лаятися та витрясає сон з важезного полотна. Для такої роботи потрібно щонайменше два десятки матросів, але капітан порається сам. На брудному бородатому лиці немає радості чи гордості через володіння надзвичайною силою, тільки вимушене прийняття і скромне смирення. 

Під здивовані погляди нечисленних свідків, пливуче свідчення давно забутого світу здіймається та злітає хвилями їдкого рівчаку — ворожої водойми, з числа тих, що людські байки споконвік звуть витічними з, або до, пекельних надр річками. Людина та судно не помічають химерних глядачів, адже всі свої сили та увагу присвячують розсіченню гнилих вод розкинутим на носі корабля тараном.

*
*
*

А: Корабельним трюмом пробігає нетерплячий гуркіт, потім очеретом та деревиною котиться ледь чутний грім, від паростків наконечника носа до кореневища корми. До боковин судна прикладається туге гудіння, а гордовито здійняті борти і носи занурюються до рівня потоку та з лишком черпають грудки палючого слизького багна.

Б: Схоже, стихія та човняр приймають участь у ритуальному танку занадто довго, щоб дивувати одне одного наступним рухом.

Г: Чоловік закріплює парусину і хапається руками за довжелезне мідне весло. Він здіймає інструмент над головою, поруч із недбало вирізаною у повіці зіницею, та надовго завмирає. Важезна дубина обрушується на восьмикутну скелю крокодилячої пащеки і трощить на друзки, перш ніж та встигає повноправно заявити про наміри.

*
*
*

А: Щедро забарвлені кров’ю власного створіння, бурхливі товщі переходять від злобної агресії до ненависницької підлості та винахідливості. Вони закручують підводні течії у пальці і рушії та заплітають розлоге веретено пружних водоростей в міцну сітку. Розлючені хвилі накидають імпровізоване рибальське знаряддя на човен і заплутують жертву, та насідають з відновленою успіхом наснагою. Рівчак плюється і гарчить та здіймається височенними мурами брудної піни.

Б: Тропа мудреця стелиться плавко і легко, наче вода з гірських вершин, адже вишукує шлях найменшого спротиву. Він не силкується зустрічати стихію у лоба, натомість пристосовується до її вимог, як це роблять моряки — коли вітер або море виявляють Волю, екіпаж судна не намагається переконати чи підкорити марнославних богів. У штиль мореплавці працюють веслами, при попутному вітрі здіймають вітрила, а коли судно стинається із зустрічним подихом — скорочують паруса, а при попутному піднімають їх догори. 

От і мандрівник завмирає на берегу, у смиренній спробі осягнути заготовану пані Долею роль, та з надією на черговий прояв її прихильності до жартівників. Доволі скоро Ананке відповідає на поклик і призводить конструктивні елементи буття до вишукуваного стану — причинність зсуває тремтливі береги в зручну стежку та здіймає пінні шати непроглядним для човнаря валом. Також щедра богиня наділяє артистичну душу вдячними глядачами, з числа суворих рибалок та не менш голодних річкових русалок, з котрими ті поколіннями полюють одне на одного.

Г: Кожний поштовх у корпус човна розосереджує відгомони ворожої сили хвилястими колами, котрі швидко розсіюють свій запал у холодних обіймах годувальниці часу. Тим не менш, слабкі відлуння відлунь все ж досягають чутких стоп човняра, що після вічності з судном відчуває і розуміє сигнали корабельної плоті не гірше, ніж примхи власної. Його увагу привертає важкий стукіт — він звично прогинає пружинисту обшивку, проте нечастим чином перекидається до глибин корми. Там лишається якась потвора, судячи з суттєвого перевантаження за спиною — велетенська черепаха. Капітан знову здіймає весло та гарчить до критого плетеним дахом трюму:

- Ти вже спотворило пісню човна. Краще, виходь та покинь борт саме, аби не бруднити ще й його світлиці.

*
*
*

А: Потік сприймає втручання у споконвічний конфлікт персонально. Він завертається тужливим дзинчанням, вимиває поклади солі з найглибших закутків та розмальовує бітумне полотно гіркими сльозами.