ПРОЛОГ

Земні надра мертві та живі водночас. Глибоко в собі вони несуть мізерну частку первозданного Чогось. Посеред кузні світів ще не бувало часу, проте розпечена матерія вже зіштовхувалася та буяла у світлицях із концентрованого жару, чий вплив слабкому розуму ввижається хаосом. В часи зародження вогню Табіті матерія була надто простою, щоб знати поділ на живу та неживу. Прадавня сутність і сьогодні радо продовжує традицію невігластва та замішує воєдино все і всіх, у байдужій циклічності власних обертань.

Земний тулуб вертиться навколо ще важчої наживки у небесному океані передбачувано й зримо, а от його енергія та запал переходять у хитрі виверти і оберти в різному ступеню твердих шарів сукні — шикарно вбраної, проте прихованої під невиразною ґрунтовою накидкою. Розпечені подоли прикопаного металевого плаття планети досі тягнуться палючою гордовитістю, від народження посеред яскравих палат доленосної Ананке.

Надзвичайно глибокі і морозні просторища Абзу якось поєдналися із ще глибшою розпеченістю хаосу Табіті. Симбіоз непоєднуваних коливань синтезував надзвичайні Волі, аби ті відібрали у титанів світ, розплодилися у ньому і змінили домівку по вкладеному Творцем задуму. Народжені з батькового трупу, старі боги швидко виправдали його сподівання — згідно з сутностями перекроїли ввірені царини, де забуяло жорстокою шикарністю життя.

Від тих днів співвідношення живої і нерухомої матерії багаторазово коливалося від однієї крайності до іншої, лише внутрішня жара та інерція танку ніби лишаються поза невпинною руїною часу. Несена холодом чорних пустот ентропія непомітно проникає у всі відбитки минулих циклів, де руйнує старі мітки та вивільняє місце новим — від костей та гнилих решток, до закаменілих інструментів і машин, ідей та навіть міст. Все піддається холодній ненаситній пащеці з різною швидкістю — залежить від внутрішньої цілісності та відповідності середовищу, адже саме ними визначається персональна вразливість до руйнівної сили життя. Щонайменше, такому мандрівника колишні напівбоги навчали у Афінах.

***

На гірських вершинах, втоплених посеред безмежних підземних просторищ, розлого простягається скелет деколи величної потвори — уламок імперії чи держави або хоча б надзвичайно широко розбудованого міста. Тонкі балки і протяжні арки, а з ними закручені колони і товстенні башти, складаються то у рештки велетенського волохатого слона, то в кістяк позбавленого вогню дракона, та простягаються крихкими кістками аж до щільно вкритої яскраво-помаранчевим мохом стелі. Поміж гострими пожовклими остовами у повітрі, наче рештки тваринної шкіри, звисають тонкі й гнилі обривки полотна прадавніх фортець та мурів. Долівка навколо недоїденого часом трупу звично роїться розмаїттям голодного падла, щедро сегментованого розміром і звичками, типом матерії та її організації. Плерома енергетичних коливань безперервно тече поміж непересічними і паралельними екосистемами та цілими світами. Мандрівник посміхається від гадки, що більшість з них навіть не здогадуються одне про одного.

Трохи свіжішими за відбиток сили, спроможної убити навіть настільки грандіозного гіганта, стирчать майже затерті статуї і монументи та інші символи непотрібної подібній потузі слави. Меншими за розміром, майстерністю та віком стовбичать згадки вже про бутність, що прийшла володарювати на зміну попередній. А над ними свіжішають атрибути наступної навали. Здрібнення та виродження амбіційних знаків ліниво тягнеться часом аж по сьогодення, де трансформується у: написи на стінах торгових домів, ринків та борделів; шрами на обличчях найманців, чудовиськ і рабів; фарби, герби та візерунки на шатах багатих візитерів з підземних імперій; звичайно ж, прикраси та гроші з їхніх гаманців. Навіть найбільш кричущі з цих проявів швидко розчиняються у навалі з інших незчисленних й незначних свідчень героїчності щоденних перемог маленьких особистостей — одна над одною, та над важкою гидотністю побуту. Найгарячішого бурління напружений обмін знаками досягає на перехрестях найбільш текучих залишків струмків, колись повсюдно прокладених повінню жадоби, проте давно пересушених розважливою доцільністю.

Викладені рудами і мінералами шляхи, а також багатошарові течії гарячої води і крижаного багна, у оточенні нафти й бруду, діловито сповзаються сюди із облоги семи ближніх імперій. Штучні зміїсті стежки та притоки із однаковим завзяттям точать заглиблену гірську громаду у висоту і ширину. Вони хижо оточують царствений труп та вгризаються у нього, ніби буйні лози ніжно рвуть м’яку й податливу поверхню трухлявого древа. Через каравани і судна у новоутворені рани завзято занурюються все складніші колекції сформованої природнім зростанням та спроектованої механічною обробкою матерії. Із найвіддаленіших куточків неоднорідного буття їх сюди жене потреба торгувати сировиною та ідеями. Найжадібніші представники своїх світів негадано відтворюють обмін речовин померлого гіганта: втілена у предметах, принесених до холодних мертвих жил міріадами несхожих видів, спільна Воля до життя стинається і завертається, розчиняється і перемішується, а потім твердіє наново — синтезує нове та усереднене, оптимізоване. Паливо для ще скорішого буяння.

Чим далі погляд мандрівника суне від бурхливого осередку посередності — тим більше підмічає неповторних, неконкурентноспроможних та й просто архаїчних завитків буття. Відкинуті на обочину підземної історії і торгівлі, численні уламки минулих досягнень продовжують безнадійну боротьбу один на один проти голодного творця часового виміру — безмежного холоду всюдисущої пустки. У марних спробах уникнути наближення єдиної долі, вони кричать і кришаться, гудять та плачуть, невідворотно догнивають і марно розсипаються проклятим на смерть поріддям. 

Розум споглядача наївно намагається охопити це розмаїття, впорядкувати і сегментувати сади монументів, непотрібно присвячених циклічній та ще більш руйнівній силі. Бажання переконати себе у наявності внутрішньої логіки чи сенсу, при спогляданні прояву Чогось, лишається палючим й незакритим, а погляд шукача стає колючим і навіть трохи тужливим. До мертвих зіниць неочікувано впадає маленький човник посеред бурхливого слизового шторму. Згнилі вуста розсуваються та вивільнюють вищир, вже значно краще збережений спільним ворогом сталості сущого.