Глава 22

Ми йшли нашим районом повільно, ніби вперше відкривали знайомі вулиці. Вечір був теплий, повітря пахло димком від чиїхось дров і свіжим хлібом із магазину за рогом. Сашко тримав мене за руку — легко, ненав’язливо, але так, що я постійно відчувала тепло його долоні.
Мені було добре.
Спокійно.
Настільки, що думки самі проривалися назовні.
— Саш… — я зупинилася й глянула на нього. — Можна тебе щось запитати?
— Можна все, — він посміхнувся, нахилившись трохи ближче.
— Чому ти не сказав мені раніше, що я тобі подобаюсь? І… чому ти так погано до мене ставився спочатку?
Його посмішка зів’яла.
Наче вітер пройшовся по щойно намальованому малюнку.
Сашко зупинився і потер потилицю — такий жест у нього буває тільки тоді, коли він хвилюється.
— Я… не знаю, з чого почати, — тихо сказав він. — Ти мені подобалась дуже давно, Даш.
Я мимоволі кліпнула.
— Дуже давно? Коли я була… ну… не дуже?
— Коли ти була невдахою, — він сказав це без образи, ніжно, чесно. — Коли ти навіть не уявляла, що можеш змінитись.
Я мовчала. Серце пропускало удари.
— Тоді… мені було страшно, — зізнався він. — Коли я був собою, справжнім, з мене сміялися. Підколювали. Ти ж пам’ятаєш, як вони зі мною поводилися до… мого «крутого» періоду.
І я раптом згадала.
Як він часто сидів один.
Як хлопці жартували над ним.
Як Христина з компанією проходили повз, оцінюючи його зі зверхністю.
Я ніколи про це не думала. Ніколи.
— Потім я вдягнув цю маску, — він продовжив. — І всім стало байдуже. Так легше жити. Ніхто не чіпає, всі поважають… і ніхто не знає, який ти насправді.
— Саш… — прошепотіла я.
— А якщо б вони дізналися, що мені подобається «невдаха»… — він видихнув. — Я знову став би тим хлопцем, якого топили.
Мене наче холодом обдало.
Я відчула і злість, і біль, і шок.
Але більше — жаль.
Не до себе.
До нього.
— А потім… — він посміхнувся ледь помітно. — Ти змінилася. І так мене вразила… що я просто злетів з котушок. Я навіть не очікував.
— Ти… — я ковтнула. — Ти шкодуєш?
— Шкодую. — Він подивився мені прямо в очі. — Що не додумався раніше. Не зібрався з гідністю. Не виявив поваги до себе і до тебе. Бо ти цього заслуговувала завжди.
І я не витримала.
Обійняла його так міцно, що відчула, як щось всередині мене, зламане й загублене, нарешті стає на місце.
— Тепер я вже нікуди не дінусь, — прошепотів він мені у волосся.
Я повірила.
П’ятнадцять років потому
Наталка бігала по вітальні, сміючись, а Максимко намагався наздогнати її з м’яким мечем. Діти, як буря, заносили у кімнату безлад, радість і життя.
— Ма-амо! — раптом крикнула Наталка. — А це що?
Я озирнулась і побачила, як вона тримає старий шкільний фотоальбом, знайдений біля моїх медалей з дзюдо та Сашкових — з баскетболу.
— Ого, — засміявся Сашко, заходячи до кімнати. — Оце розкопки.
Діти відразу притягнули альбом на диван і розгорнули на першій-ліпшій сторінці.
На фото — ми.
Дуже юні.
Дуже дурні.
І стоїмо далеко один від одного, майже як незнайомі.
— Мааам? — Максимко зморщив носик. — А чому ви на фото такі… холодні?
— І далеко стоїте! — додала Наталка. — Наче вороги!
Ми з Сашком перезирнулися.
І вибухнули сміхом.
— Бо ми й були як вороги, — сказала я, ледь стримуючи усмішку. — А потім… тато став хорошим.
— Ей! — Сашко обурено штовхнув мене плечем.
— А що? — я розвела руками. — Правда ж.
Діти щиро сміялися, переглядаючи сторінки, а я дивилась на те фото й відчувала… хвилю тепла.
Тоді ми стояли далекі.
Холодні.
Захищені від світу своїми масками.
А зараз — ми були поруч.
По-справжньому.
Без масок.
Щасливі.
І я — Дашка, яка колись боялася навіть говорити — зрозуміла:
все, що мало статися, сталося. І сталося правильно.
У грудях розливалося таке тепло, що я обійняла всіх трьох одразу.
— Люблю вас, — прошепотіла я.
І знала: більше мені не треба доводити світу нічого.
Бо мої головні перемоги — ось. Тут.
Поруч.