Глава 21

До школи я йшла сьогодні повільніше, ніж завжди. Осінь. Під ногами шаруділо-листя, але навіть воно не могло мене розвеселити. Усередині було таке відчуття, ніби в грудях хтось вимкнув світло. Я намагалася не думати про нього… та все одно думала.
Сашко.
Його усмішка.
Його теплі руки, якими він колись мене обіймав.
І той біль, що я відчула вчора, коли правда впала на голову, ніби камінь.
“Мені без нього погано… Я без нього не можу…” — ці слова крутилися в голові, як заїжджена плівка.
Але з кожним кроком з’являлася інша думка.
Тиха.
Сором’язлива.
Але вона рятувала.
Може, не все так безнадійно.
Може, я зможу жити без нього.
У мене ж тепер є подруга.
І ще кілька друзів.
І хлопець інший колись точно буде… кращий за нього.
Я себе цим заспокоювала, як могла. Хоча серце цьому не вірило.
Коли я зайшла до школи, першою людиною, яку побачила… був він.
Сашко стояв у коридорі, ніби спеціально чекав. Очі — тривожні. Коли помітив мене, одразу рушив уперед.
— Даш… нам треба поговорити.
Я зупинилася, але всередині щось напружилося, мов струна.
— Ні. Не треба, — холодно сказала я й відвернулася.
— Дашо, будь ласка… я не хочу, щоб усе так…
— Я сказала “ні”.
І пішла. Повз нього. Повз його розбитий погляд.
Зробила крок. Другий. Третій.
Тримаюся… тримаюся…
А потім — ні.
Не витримала.
Сльози самі покотилися по щоках, гарячі, неконтрольовані. Я притиснула руку до рота, щоб не видати звук, але голос зрадницьки тремтів.
— Даш? — почула збоку.
Я обернулася й побачила Віктора.
Того самого Віктора, що мовчки стояв учора з друзями.
Він наблизився повільно, обережно.
— Ти чого плачеш?..
— ТИ серйозно питаєш? — я відступила на крок і різко витерла щоки. — Ти був з ними! Ти нічого не сказав! Нічим не допоміг! Ти стояв і просто… мовчав!
Віктор опустив очі.
— Я… не знав, що ти так це сприймеш. Я не хотів тобі робити боляче.
— Але ти зробив! — голос знову зірвався. — Ви всі зробили!
Він тяжко видихнув і нарешті підняв погляд. Чистий. Щирий.
— Даш, слухай… Ти йому подобаєшся вже давно. Але він не казав, бо соромився і боявся — Віктор зніяковів. — . А пацани підколювали його через це. І в той день… той спір… він був справді жартом. Хлопці загадали Сашкові це бажання сміючись. Ніхто не думав, що це буде все по-справжньому.
— То… це був жарт? — я прошепотіла.
— Так. Дурний, дитячий жарт. Вони не мали на увазі нічого поганого. І він… ну… він сам хотів до тебе. Видно було.
Мене пробило ніби струмом.
— І ти… чому ж ти мені не сказав одразу?
— Я… — він почервонів. — Я ревнував трохи. І не хотів лізти між вами. А потім… пізно вже було.
Я стояла, завмерши. Усі частини пазлу раптом зібралися в одну картину.
І мені стало так соромно. Так боляче й легко одночасно.
— Де він зараз? — нарешті спитала я.
— Хотів додому піти. У нього там якісь справи. Він казав, що вийде раніше.
Я не сказала більше жодного слова — просто рвонула до виходу.
На подвір’ї я побачила його спину. Він ішов повільно, але впевнено, руками в кишенях. Наче вже змирився, що між нами все.
— Сашко!!! — крикнула я.
Він зупинився. Повільно обернувся.
І коли побачив моє червоне від сліз обличчя — в його очах щось спалахнуло.
Я підбігла до нього, не приховуючи сліз.
— Пробач… будь ласка… Я помилилася… Я… я повірила не тому, кому треба… — слова вилітали самі. — Я не мала так казати. Ти нічого поганого не робив. Це я… я злякалася…
Сашко мовчав секунду. Дві.
А потім м’яко поклав руки мені на плечі.
— Даш, ну не плач… — його голос був тихим, теплим. — Я теж був неправий. Треба було одразу все пояснити. Я просто розгубився. Мені так боліло, коли ти сказала, що між нами все…
— Я не хотіла…
— Знаю.
Він витер мої сльози пальцем. А потім нахилився ближче…
І ніжно поцілував мене.
Тихо. Легко.
Наче боявся зробити щось зайве.
Але цього поцілунку мені вистачило, щоб розтало все, що боліло.
— То ми… нормально? — запитала я, ледве усміхаючись крізь сльози.
— Ми тепер навіть краще, ніж було, — він обійняв мене. Тепло, надійно. — Я тебе нікому не віддам.
І вперше за довгий час я відчула, що можу дихати.