Глава 20

Школа сьогодні гуділа, як величезний вулик. Я навіть не встигла зайти в коридор, як відчула, що щось інакше. Атмосфера ніби стала легшою, ніби світлішою. Може, це тому, що Сашко стояв біля шафки й вже чекав на мене. Його погляд, теплий і впевнений, одразу прорізав шум коридору, ніби весь світ звузився до двох людей — до нього і мене.
— Даш, іди сюди, — усміхнувся він і злегка торкнувся моєї руки. Просто легко. Але від цього жесту по спині побіг теплий струм.
Ми йшли разом коридором, не ховаючись і не уникаючи поглядів. Учні озиралися, перешіптувалися, усміхалися — але по-хорошому. Навіть однокласниця, яка колись мене дратувала, раптом підійшла:
— Даш, а ти завтра підеш зі мною в кіно?
— Я… не знаю, — я трохи ніяково подивилася на Сашка.
— Вона зайнята, — сміючися, відповів він і м’яко притягнув мене ближче. — Ми підемо гуляти.
Однокласниця пирснула сміхом і махнула рукою:
— Та все ясно. Окей, щасливчики.
Ми сіли разом на перерві. Сашко витягнув шоколадку й поклав переді мною.
— Для тебе. Бо ти сьогодні дуже гарна.
— Саш, та перестань… — усміхнулася я, але всередині розквітло щось тепле й ніжне.
Він навіть не дав договорити — просто обняв мене, підняв на руки й трохи покружляв. Не сильно, просто настільки, щоб я розсміялася. Його друзі стояли неподалік, щось жартували, але дивилися уважно, мовчки. Не злісно — швидше здивовано, ніби не впізнавали свого друга таким.
Мені було так добре, так легко…
Поки я не помітила Христину.
Вона стояла біля стіни зі своїм “кодлом” — дівчатами з однаковими холодними поглядами, що завжди сміялися так, ніби їм належав увесь світ. Вони уважно стежили за нами. Христина шепнула щось своїм подругам і підняла брову з тим знайомим презирством.
Сашко на хвилину відійшов до вчителя. І цього вистачило.
Христина пройшла до мене повільно й впевнено, ніби по подіуму.
— Дашо, — її голос був солодким, але отруйним. — Я бачу, ти вже вся в рожевих хмарках. Але… напевно, тобі треба знати правду.
Я відчула, як напруга стискає груди.
— Яку правду?
Христина хмикнула й схрестила руки.
— Сашко не закоханий у тебе. Це був спір. На бажання. Він мав “замутити” з тобою — і він це зробив.
Її подруги вибухнули тихим сміхом. Так бридко, що мене ніби вдарило по грудях.
— Ти б бачила його обличчя, коли він погоджувався, — додала Христина. — Та й наші хлопці… ну… вони все знають.
— Брехня, — прошепотіла я, але голос зрадницьки тремтів.
— Справді? — вона нахилилася ближче. — То піди й спитай його друзів. Вони точно не стануть брехати заради тебе.
Я стояла, наче мене облили холодною водою. І все ж… пішла. Хотіла довести самій собі, що це неправда. Що Сашко не такий.
— Скажіть чесно… — я зупинилася перед його друзями, які переглянулися між собою.
Один з них зітхнув:
— Ну… було таке. Але то… типу жарт був. Ніхто не думав, що ти серйозно…
В мене вмить потемніло в очах. Я ледь змогла прошепотіти:
— Дякую…
Усередині все впало. Впало так глибоко, що я навіть дихати забула.
Коли підійшов Сашко, усміхнений і спокійний, я більше не могла стримати сліз.
— Даш, ти чого?..
— Між нами все, — сказала я. Глухо. Холодно. — Все закінчено.
Він завмер.
— Що?
— Ти прекрасно знаєш що. Спір? Бажання? Оце все… — я втомлено змахнула сльози. — Я не хочу більше бути частиною цього приниження.
— Даш, ні… Це не так…
— Досить, — я зробила крок назад. — Мені огидно навіть дивитися на тебе.
Його очі різко посерйознішали, він витягнув руку, але я відступила вдруге.
Коридор навколо стих, ніби сам слухав нашу розбиту тишу.
Мені хотілося втекти. Заховатися. Зникнути.
Бо щастя, що було кілька годин тому, зникло, як мильна бульбашка, залишивши після себе тільки холодний порожній звук.