Глава 19

Сьогоднішній ранок був легким. Наче хтось притримував моє серце в долонях, не даючи йому вириватися від тривоги. Я йшла до школи й ловила себе на думці:
я щаслива ще до дзвінка.
І причину цього щастя я бачила вже здалеку.
Сашко стояв біля дверей школи, спершись на стіну, і посміхався так, ніби чекав мене тисячу років. І коли я підійшла — він узяв мене за руку. Спокійно. Природно. Так, ніби ми завжди ходили отак.
І мені не хотілося її забирати.
— Привіт, Даш, — сказав він тихо, нахилившись до мене.
— Привіт… — у мене голос став смішно м’яким.
Ми зайшли у школу разом, і я клянуся, коридор миттю завмер.
Хтось штовхнув друга ліктем.
Хтось нахилився ближче пошепотіти.
А мені — байдуже.
Я лише міцніше стисла його руку.
А він мене підбадьорливо торкнувся плечем.
Сидіти разом стало найприроднішою річчю
На першому уроці він навіть не дав мені сісти на старе місце.
— Я тебе забираю, — сказав він, легко, ніби це закон.
І так впевнено взяв підручник з мого столу, що я тільки засміялась і пішла за ним.
Сиділи ми поруч, лікті інколи торкались, і мені таке сонце всередині розливалося, що я ледве зосереджувалася на задачах. А він час від часу нахилявся і шепотів:
— Ти така зосереджена… дивитись неможливо, хочеться заважати.
І заважав, звісно.
Листочки передавав, усміхався, бив мене ручкою по руці.
Учителька робила зауваження — а ми тільки стримано посміхалися.
На перерві ми гуляли школою так, ніби вона наша
Він не відпускав мою руку. І, мабуть, тому всі підходили до мене з іншими очима.
Сусідка спереду — та сама, якій я допомогла — тепер стала моєю подругою.
— Даш, ти сьогодні така… щаслива, — сказала вона.
— Я знаю, — я не змогла стримати усмішку.
І вона засміялася разом зі мною.
Потім до мене підходили інші дівчата з класу, хлопці махали зі столів, хтось кликав гуляти після уроків.
А я чесно відповідала:
— Не можу… я з Сашком.
І вони сміялися, хитали головами, а мені було так неймовірно тепло всередині.
Ми сіли в їдальні теж разом.
Сашко притягнув свій стілець ближче.
— Щоб ніхто не вкрав тебе, — пожартував.
Я залилась сміхом.
Він ділився зі мною котлетою, потім змусив скуштувати свій компот — огидний, але я не сказала.
Учитель зайшов і побачив, як ми сидимо надто близько:
— Розсадити вас, чи ви самі зрозумієте?
— Ні, — відповів Сашко спокійно.
І ми навіть не ворухнулися.
Після уроків Сашко дав мені маленьку коробочку.
— Це тобі. Просто тому, що я хотів, — сказав він.
Всередині був брелок — маленьке м’яке сердечко.
Просте. Але коли я взяла його в руки, відчула, як очі тепліють.
— Дякую… — прошепотіла я.
А він підняв мене на руки — так просто, легко, ніби я була пушинкою.
— За що дякуєш? Я просто люблю тебе балувати.
У мене аж коліна стали ватяними.
Коли ми виходили зі школи, він зупинився біля дверей, повернув мене до себе і легенько торкнувся губами моїх.
Недовго.
М’яко.
Так, що в мене всередині все перевернулося.
— Ти сьогодні найкраще, що сталося зі мною, — прошепотів він.
І я поклала голову йому на груди.
Просто стояла й слухала його серце.
А моє — калатало так голосно, ніби кричало на весь світ:
Я щаслива.
Я правда щаслива.