Глава 18

Сьогодні зранку я прокинулась із дивним відчуттям, ніби десь у повітрі висить напруга. День змагань. Той самий, коли вся школа дивитиметься на мене.
А рука ж досі болить… Але чомусь я відчувала в собі щось, схоже на впевненість, яку давно втратила.
У школі першою я побачила Сашка.
Він стояв біля шафки, крутив у руках м’яч, і виглядав так, ніби весь цей світ існує лише для того, щоб він зараз красиво посміхнувся.
Я зробила крок до нього — і він одразу глянув на мене, ніби відчув.
— Привітик, — кажу, намагаючись не виглядати надто нервовою.
— Привіт, Даш, — усміхнувся він своїм теплим, звичним «сашковим» способом, — готова сьогодні всіх зробити?
Я засміялась.
— Ну якщо ти не підведеш…
— Ей, — він легенько штовхнув мене плечем, — я підведу? Ніколи.
На уроках усе було якесь… інакше.
Сашко постійно дивився на мене. Не так, як раніше — жартома, братськи. Ні.
Його погляд був серйозний, уважний, теплий. І найбільше мене дивувало те, що я ловила його щоразу.
Я червоніла. І це було капець як незручно.
Особливо, коли друзі Сашка штовхали його ліктем, а він робив вигляд, що йому все одно — хоча очі світилися, мов у кота, якому дали ковбасу.
А ще я помітила Христину.
Її погляд був сумішшю вогню, отрути й розчарування. Вона дивилася на мене так, ніби я з’їла її домашню роботу, зламала телефон і ще й вибила Wi-Fi.
Ну ок. Мені вже не страшно.
Після уроків почалися змагання.
І я не знаю, що це було, але всередині мене щось клацнуло.
Наче весь мій біль, страхи, образи й минулі поразки зібралися в один снаряд і вирішили: «Ну все, пора всім тут показати, хто така Дашка».
Сашко старався, але один він не витягував.
А я… Я грала так, ніби тренувалась кожен день. Наче в мені відкрилась якась забута суперсила.
Коли я забила вирішальний м’яч, спортзал вибухнув криками.
— ДАААААШКААААА!!!!
— ТИ КРАЩА!!!
— ВАУ!!!!
Я стояла, запихаючись повітрям, а серце стугоніло так, ніби хотіло пробити груди.
Сашко підбіг до мене, очі блищали:
— Ти це бачила?! Ти… ти просто БОМБА!
Він узяв мене за плечі — міцно, щиро.
— Я знав, що ти зможеш.
І я відчула… тепло. Справжнє. Те, якого так давно не було.
А потім почався капець.
Христина і її подруги перехопили мене в коридорі, коли я вийшла попити води.
— Так, — Христина стала спереду, двоє встали позаду, — давай поговоримо.
— Та я не хочу, — я спробувала пройти.
— А ми хочемо, — її голос був холодний. — Ти думаєш, ти така крута? Мутить вона з Сашком…
— Та ми взагалі-то дру....—
— Мовчи, — гаркнула одна з подруг.
Ого. Тигриця.
Я зробила найпереляканіше обличчя у світі й вказала пальцем кудись за Христину:
— ОГО!
Вони всі різко обернулись.
Я вже пролазила між ними. Христина заверещала:
— Та тримайте ж її!!
Але я маленька. Гнучка. І, що найголовніше — я дзюдаїстка.
Один оберт, другий — і я вже біжу сходами.
Позаду чути:
— Господи, вівця, куди ж ти лізеш?! — це Христина.
— Це ти куди лізеш?! — верещить та, яка вдарилась головою об її лоб.
Я сміялась так, що ледве не впала.
І знаєте що? Мені було вже не страшно.
Взагалі.
Ми з Сашком гуляли тепер майже щодня.
І сьогодні теж.
Солодка вата, сміх, жарти, гойдалки… Він постійно щось вигадував, намагався мене розсміяти.
Я ж сиділа вся серйозна:
— Та не смішно, Саш…
— Я вже не знаю, що робити з тобою, — він зітхнув.
І тут…
Він послизнувся на багнюці після минулого дощу. І я розсміялася.
— А, ну супер. Нарешті хоч якось зміг тебе розсмішити — знову сказав він підводячись.
Я засміялась ще більше.
Коли Сашко відповів про Христину, я ще секунду сиділа мовчки, обмірковуючи його слова.
Усередині стало так легко… наче хтось забрав величезний камінь, який тиснув мені на груди.
— То… ти точно не з нею? — перепитую, бо мені важливо це чути до кінця.
Сашко повернувся до мене, його погляд був теплим і трохи засміяним.
— Даш… ну яка Христина? Ти що, — він легко ткнув мене пальцем у лоб. — Ти реально думаєш, що я з нею?
Я хотіла щось відповісти, але слова якось застрягли.
І, мабуть, він це помітив, бо трохи нахилився ближче.
Його голос став тихішим:
— Я взагалі не розумію, як ти могла так подумати.
І саме в цей момент я відчула, що моє серце б’ється так сильно, що навіть, здається, чути зовні.
Він був близько. Дуже.
Але не тиснув, не поспішав — просто дивився так уважно, ніби намагався прочитати мої думки.
— Саш… — я прошепотіла.
— Що? — він теж говорив майже шепотом.
І тут усе якось само сталося.
Не було ні музики, ні феєрверків, ні пафосних жестів.
Просто мить, коли я легенько підняла голову, а він трохи нахилився.
Наші губи торкнулися — тихо, легенько, акуратно, ніби ми боялися злякати щось важливе.
Поцілунок був простий, короткий… але такий теплий, що в мене всередині щось ніби розтануло.
Я відійшла на секунду, очі самі собою засвітились.
— Ем… це… — я не знала що сказати. Взагалі.
Сашко засміявся тихим смішком, приємним, без жодної насмішки.
— Це було правильно, — сказав він. — Дуже правильно.
Я не втрималась і посміхнулась так широко, як давно не посміхалась.
Ми ще трохи сиділи поруч, і я поклала голову йому на плече.
А він обережно торкнувся моєї руки — тієї, що боліла — і сказав:
— Ти знаєш, я давно хотів тебе поцілувати.
Я аж затримала подих.
— Чому не казав? — питаю тихо.
— Бо ти — це ти, — він усміхнувся. — І з тобою хочеться все робити правильно, а не абияк.
Мені стало так тепло, що хотілось просто сидіти так вічно.
Поруч із ним. Спокійно. Без страху.
З тим почуттям, яке тільки починає народжуватися, але вже таке щире й лагідне.                                                                 — Скажи мені ще одне.
— Що саме? — він повернувся до мене, зацікавлено примруживши очі.
— Та дівчина… — я повільно підбирала слова. — Та, що з темним волоссям. Я кілька разів бачила вас разом. Вона… важлива для тебе?
Сашко завмер на секунду. А потім його обличчя… просто розцвіло сміхом. Він сміявся тихо, щиро, ніби почув щось безмежно абсурдне й миле водночас.
— Даш… ти серйозно? — він навіть потер лоба.
— А що? Я просто питаю, — пробурмотіла я, трохи напружившись.
— Це моя СЕСТРА! — сказав він з такою інтонацією, ніби я щойно звинуватила його в чомусь космічному.
Я кліпнула.
Потім ще раз.
— Сестра?..
— Рідна, — підтвердив він, досі посміхаючись.
Я відчула, як у грудях щось тепле розгортається, ніби ковдра обіймає.
Така дурна… але така щаслива у цю мить.
— Тобто… ви не разом?
— Та ти що! — він посміявся. — Це ж сестра. Я не з тих, хто… ну, ти зрозуміла.
Я повільно видихнула й мимоволі посміхнулась:
— Ну… добре. Тоді я рада.
Мабуть, саме це полегшення — таке світле, несподіване — і стало поштовхом до того, що сталося наступним. Коли я підвела очі, він уже дивився на мене не просто уважно. А тепло. Близько. Наче між нами щось нарешті стало на свої місця.
Наші обличчя зблизилися знову майже несвідомо.
І коли мої губи торкнулися його — коротко, м’яко, ніби легкий дотик сонця — серце підскочило десь до горла.
Поцілунок був простим.
Теплим.
Справжнім.
Я відійшла на крихітну мить, губи ще тремтіли.
Я посміхнулась. Щиро.