Глава 17

Я зайшла до школи і майже одразу помітила його — Сашка. Він стояв біля входу, ніби чекав когось, але очі його відразу знайшли мене. Моє серце здригнулося, як на барабанному бої, а руки наче забули, куди діватись.
— Привіт, Дашо! — сказав він, і його усмішка розцвіла на обличчі, коли я посміхнулася першою.
Ця усмішка… ні, вона не просто була чарівною, вона була магічною. Я відчула, як щось у грудях заворушилося й легенько стукнуло, мов маленьке серце дракона, що вирвалося з клітки.
На уроках я не могла відірвати очей від нього, а він, попри те що друзі навколо помічали його погляди, стежив тільки за мною. Я зашарілася, коли він впіймав мій погляд, і ледь помітно посміхалася. А серце, здається, хотіло стрибнути прямо з грудей на парту.
Щоразу, як підходив на перерві, щоб щось тихенько сказати або жартом підшуткувати, мене трясло. Це було дивне поєднання страху й захоплення. Христина, звичайно, дивилася на нас із розпачем і червоніла від люті, але мені було байдуже. Я навчилася ігнорувати її погляди.
Ми з Сашком були як кращі друзі, і це було прекрасно. Та я не могла не відчувати легенького образливого пульсу в серці — він досі не сидів зі мною поруч. Мені було самотньо, і трохи сумно від цього, але я вчилася радіти дрібницям.
У їдальні мене обняв цей клас, який знову вирішив «заросити» мене дружньо. Вони запропонували прогулянку:
— Дашко, ідемо сьогодні в парк? — запитала одна дівчина звідти.
— Дякую, але… — я спробувала підібрати слова обережно, — Сашко мене вже запросив.
Всі трохи здивувалися, але швидко зрозуміли і кивнули, посміхаючись.
На дзюдо я піти не змогла: моя рука ще була перев’язана, і навіть найменший рух був болючим.
Після уроків ми з Сашком ішли до виходу, і раптом побачили її — мою сусідку, яку жорстоко чіпляли мої булери з минулого. Серце здавалося, ось-ось вискочить із грудей.
— Гей! — вигукнула я, підбігаючи. — Залиште її в спокої!
Хлопці не відреагували, засміялися й продовжували чіпляти її.
— Що ти будеш робити? — тихо запитав Сашко, здивовано розводячи руками.
Я глибоко вдихнула і, незважаючи на болючу руку, застосувала свої старі прийоми. Мене відразу охопив сплеск адреналіну: я крутнулася, відштовхнула одного й заблокувала іншого. Хлопці зупинилися, очі їхні розширилися від здивування, а сусідка, затамувавши подих, подякувала мені щиро:
— Дашко… ти справжня!
Сашко мовчав кілька секунд, потім тихо сказав:
— Не переставай мене дивувати…
Ми продовжили нашу прогулянку, і на качелях я майже літала, сміх лився рікою. Сашко весь час підколював мене, а мені, чесно кажучи, не завжди було смішно — але це тільки додавало драйву.
— Дивись, що я можу! — вигукнув він, і в цей момент хтось кинув з вікна щось липке й незрозуміле прямо в його голову. Я не змогла втриматися і залилася сміхом, ледь не падаючи з качелі.
Сашко, спершу злий, скривив обличчя, а потім тихо пробурмотів:
— Нарешті зміг тебе розсмішити…
Я відчула, як серце танцює, а сміх ще довго лунав у моїй голові. Ми купили солодку вату, бігали по парку, кричали один одному жарти, сміялися до сліз. Він був поруч, і все навколо здавалося яскравішим, теплішим, живим.
Я відчувала, що цей день… справжній, особливий, як сторінка з моєї улюбленої книги. І хоч попереду будуть нові пригоди, нові перешкоди, я знала: сьогодні — щастя тут і зараз.