Глава 16

Тренування йшли щодня, але сьогодні я змушена була сидіти осторонь. Рука боліла, а я вперто обіцяла собі: до змагань я обов’язково візьму участь.
— Даринко, а що це ти сьогодні сидиш? — здивовано спитав фізрук.
— Руку потягнула… сьогодні, на жаль, грати не зможу, — сумно відповіла я, намагаючись не зашарітися.
— А як же змагання?
— До змагань загоїться, — відповіла я впевнено, але всередині душа трохи нудила.
Володимир Іванович знизав плечима, і в цей момент зайшов Сашко. Він сів поруч, і гра ще не почалася, як він тихенько запитав:
— А чому ти не граєш?
— Та… ось потягнула, — я зашарілася й показала перев’язану руку.
— Серйозно? В мене теж ця рука пошкоджена! — здивовано вигукнув Сашко і показав свою перев’язану ліву руку.
Ми сиділи поруч, спокійно й розслаблено. Час від часу він тихенько щось казав, і в мене серце стукало швидше, руки тремтіли, щоки червоніли, а я відчайдушно намагалася не випустити повітря через сміх, бо він зробив якесь своє смішне обличчя.
На уроках я сиділа сама, але очима постійно ловила його погляди. Він час від часу кидав на мене глибокий, теплий, але вже трохи пустотливий погляд і тихо щось говорив друзям, а мені здавалося, що кожне його слово — особисто для мене. Серце шалено калатало.
Після спортзалу Сашко більше не підходив, спілкувався зі своїми друзями. Навколо раптом все здалося сірим, сумним, і я ледве стримувала посмішку.
В їдальні на мене звернув увагу один клас і запросив за свій столик. Я здивовано погодилася. Вони розмовляли весело, сміялися, обговорювали, як я змінилася і як круто граю в баскетбол. Я почервоніла і ледь помітно посміхнулася — такого дружнього тепла зовсім не очікувала.
Пізніше підійшов Віктор.
— Як справи? Чому така сумна? — запитав він.
— Все добре… просто погано виспалася, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно.
— Зрозумів… і вибач, що довго не розмовляв, — сказав він і раптом подивився в одну точку. — А якщо сьогодні… ок, мені мабуть час…
І за секунду його не стало. На місці, куди він дивився, стояв Сашко. Віктор підійшов до нього, цей схопив його за голову і вони  дружньо посміялися. Я навіть не зрозуміла, що сталося, але вирішила не втручатися.
Через кілька хвилин підійшов Сашко. Він виглядав ніяково, щоки горіли, очі дивилися вниз:
— Слухай, Даш… а якщо до того, як сходити зі мною після школи в кафе…?
Я зашарілася, але через кілька секунд відповіла, що не проти. Він підняв очі, на секунду загубив слова, а потім тихо промовив:
— Ну… добре… значить домовилися.
Дзвінок на урок перервав момент, і Сашко попрямував до класу, залишивши мене саму. Я тихенько запищала і застрибала від радості.
Після уроків ми йшли разом трохи відсторонено. Я мовчала, а він нарешті запитав:
— Чому мовчиш? Кажи щось.
— А ти чому мовчиш? — здивовано відповіла я.
— Та я не мовчу… — посміхнувся він.
Ми почали розмовляти. Він розповів, як бігав по дому з щіткою в роті, а паста випадково потрапила на джинси й залишила пляму. Він показав мені її, і ми разом реготали. Потім я розповіла про Мандаринку, яка вранці гралася з моїм розтріпаним волоссям, заплутала його в пташине кубло й заснула прямо там.
Ми сміялися, ділилися дрібними кумедними моментами, обговорювали змагання, школу, огидний суп в їдальні та наші однаково пошкоджені руки. Його очі й посмішка здавалися неймовірно чесними й теплими, і я відчувала, що це щось особливе.
Коли ми дійшли до кафе, воно пахло круасанами й кавою. Ми сіли за один столик. Я почувалася ніяково, але приємно. Сашко сам замовив усе, хоч я й хотіла розплатитися, але він лагідно відмовився. Ми говорили, сміялися, і я ледве стримувала сміх, коли він зробив ковток кави і бажаючи сказати слово несподівано пустив відрижку, прикривши рот долонею.
— Не смішно, — червоніючи, промовив він.
Після кафе ми гуляли далі. Він купив мені шоколадку, нічого не пояснивши. Я була в захваті, хоч і не розуміла, чому це так мило. Ми сміялися, жартували, ганяли один одного, як діти, і потрапили на дитячий майданчик.
Сашко гойдaв мене на гойдалці, я ридала, щоб він зупинився, а він не слухав. Коли ми захотіли піти, він зупинив мене, і я випадково впала прямо в його обійми. Ми мовчали, дивлячись один одному в очі. Сором і щирість перемішались, і я відірвалася з вибаченнями.
Ми намотували кола парком до вечора, і коли стало холодніше, він спровадив мене додому. По дорозі коли він щось мені розповідав, я думала, як поцілувати його в щоку. Дійшовши, я так і зробила. Він стояв ошелешений, а я тихенько сказала:
— До завтра.
І побігла в хату. Заглянувши у вікно, я побачила, як він ще стоїть, приклавши долоню до щоки, а потім йде. Я була щаслива і задоволена, але раптом злякалася: мама стежила за мною і почала допитуватися, чому я так довго й сяю. Я розповіла все, і мама, посміхаючись, пожартувала про побачення. Я трішки обурилась, але всередині відчувала теплий щем — так, як у книжках, це й називається побаченням.