Глава 15

Змагання з баскетболу почнуться через п'ять днів, тож підготовка була в самому розгарі. На сьогодні вліпили аж три уроки фізкультури. Сто відсотків — спатиму цієї ночі, мов убита! Фізкультура йтиме не просто три уроки, а три уроки підряд. Сашко грати не зміг, тому що потягнув руку. Дізнавшись про це, мені стало сумно. Так приємно, коли він приділяє мені увагу. Хоч грубо, але приділяє. А цю вчорашню розмову я точно не забуду. Він був тоді дуже милим та лагідним. Сашко пообіцяв, що його рука до змагань загоїться, і він обов'язково братиме участь. На що я сподіваюся.
Гра розпочалася. Я, звичайно, участь не братиму, але сидіти також не збираюся. Баскетбол став моїм хобі, і я тепер не можу без нього. Тут я теж вирішила не шкодувати енергії й спритності і пішла до перемоги — на зло своїм суперникам. Невдовзі було забито шість очків. Усі, хто сидів, заахали й зааплодували. І… Сашко теж! Він кричав мені слова підтримки, від чого моя душа прагнула грати ще краще.
Суперники на полі вже починали злитися, тому що в них нічого не виходило. А дехто з відкритим ротом просто дивувався, як я так можу. Почався другий урок. Я, вся спітніла, продовжувала грати, а Сашко продовжував вболівати. Він дуже голосно кричав. Мені було неймовірно приємно. Але як йому не боліло горло?
Христина зі своїми подругами ошелешено стежили за тим, що відбувається. По її очах було помітно, що вона готова мене “з’їсти і виплюнути черевики”. Цей погляд мене лякав, тому я просто її проігнорувала й продовжувала грати. Фізкультурник також став голосніше хвалити й вболівати за мене. А Христина вся почервоніла, мов бик зі злості.
Ітак, п’ять очків уже забито. Почався третій урок. Я вже була безсилою, але продовжувала триматися. Мама казала, що сила робить дівчину найкрасивішою. Більша половина гравців сіла перепочити, залишивши всього декількох на полі, де мені було дуже добре. Ніколи в житті би не подумала, що полюблю баскетбол.
Усі продовжували за мене вболівати, а дехто просто стежив. Сашко вже охрип, тому промовчав. Мене це трішки розчарувало, але не зупинило. В результаті я перемогла в грі і всіх ошелешила. Коли я збиралася виходити, мене зупинив Володимир Іванович.
— Це просто неймовірно! Їдь з нами на змагання!
Така заява мене шокувала й дуже здивувала. І, звісно ж, я погодилася. Я молодчинка — я в цьому переконалася. Не в усіх таке може вийти, хоча… чесно, не знаю.
Тепер на мене всі дивилися ще більше — і не просто дивилися, а з захопленням. На уроці я знову ловила погляди Сашка — такі теплі й глибокі. Цього разу з його друзями. Вони час від часу дивилися в мій бік і щось між собою про мене пошепки говорили. А Христина зі своїми подругами дивилися на мене так, ніби я їх перемогла.
У котрий раз усвідомлюю, що змінити щось у житті — це найкраще рішення, яке могло бути. Спочатку ж все було навпаки: я була невдахою, мене ніхто не поважав, не звертав на мене уваги й ніхто не любив. А зараз усе змінилося. Я вже не та, що була. Я багато чому навчилася, полюбила себе й взагалі все змінила.
Уроки закінчилися. Тепер пора на дзюдо. Я відчувала сильну втому, але бажання рухатися далі, на відміну від сил, нікуди не ділося. Я доходила до виходу, аж раптом до мене підбігають друзі Сашка.
— А куди це ми йдемо? — запитав один.
— Може, тебе провести? — запропонував другий.
— Що ви від мене хочете? — нічого не розуміла я.
— Замахати тебе в доску, — відповіли вони в один голос.
— Залиште мене в спокої. — Я хотіла пройти, але мені не дали.
— А що буде, якщо не залишимо? — хлопці відступати не збиралися.
Я не знала, що робити. В куточку стояв Віктор. Я дивилась на нього з надією на порятунок, а він лише з цікавістю за цим спостерігав.
— Відпустіть її.
Почувся холодний і доволі знайомий голос. Я обернулась і побачила Сашка.
— О, дивіться! Захисник прийшов, — сказав хтось із них, і вони засміялися.
— Я сказав — відпустіть її, — пролунало від Сашка вище й холодніше.
— Все-все, братан, ми тебе почули.
Хлопці відступили й залишили нас із ним.
— Вони тобі щось зробили?
Я не знала, що відповісти і просто з відкритим ротом дивилася йому в очі.
— Вони тобі щось зробили? — повторив він.
— Ем… н-ні… нічого, — запнулася я.
— Це добре. — Сашко тепло посміхнувся, і в мене побігли приємні мурашки по тілу. — Ти дуже круто граєш у баскетбол. Ти справді класна дівчина.
— Д… дякую… — ледь видавала з себе.
— Я правду кажу. — Він продовжував тепло й по-справжньому посміхатися, а його погляд був серйозним та глибоким, наче в ньому щось невідоме ховалося. — Пробач, що зневажав тебе й не помічав, яка ти насправді. Я був повним ідіотом і зараз шкодую про це.
У мене відібрало дар мови. Посмішка Сашка зникла, а очі стали сумними. Це що — жарт? Але ні, щось не схоже.
— Ти справді так думаєш?
Сашко сумно кивнув. Я тепло посміхнулася.
— Ти на мене сердишся? — його очі стали мов у котика, і мене це розчулило.
Я не витримавши розсміялася й покрутила головою.
— Значить… не сердишся? Якщо так… станемо друзями? — Сашко простягнув мені руку.
Він був такий милий! Я майже одразу потиснула її, і він знову посміхнувся. Його посмішка була такою щирою, що я не змогла дивитися йому в очі.
— Може, прогуляємося зараз десь? — запропонував він.
Але як завжди все пішло не так, як хотілося.
— Вибач, я сьогодні не зможу.
Посмішка Сашка одразу розпливлася. Він явно очікував не на цю відповідь.
— Шкода. До завтра тоді.
— До завтра…
Ми розійшлися. Всередині мене був феєрверк. Про таку подію я лише мріяла. І, здається, навіть такі мрії здійснюються. І… здається, я слова Сашка десь чула. Віктор… і ще його одні слова: “Ти дуже змінилася, і це всіх зацікавило та вразило”. Мої зміни привернули увагу Сашка?
І тут я згадала, якою була раніше. Виходить, його увагу привертають енергійні й активні дівчата. Буду продовжувати в тому ж русі!
Всю дорогу мені хотілося танцювати й кричати від радості. Сашко припинив з мене знущатися й захотів дружити. Думки “який же він класний” не покидали мене аж до самого порогу закладу.
А там вони на деякий час зникли — з’явилося бажання рухатися попри втому. На мене вже чекали. З тими високими хлопчиками я, до речі, теж подружилася. Ми по черзі змагалися, і я перемагала. Останній був сильнішим за всіх. Я всіма силами намагалася перекинути його через себе, та все було марно. Я все ж програла, але встати вже не змогла.
На допомогу підбігли одразу всі хлопці, останнім вийшов тренер. У мене боліла рука — був натягнутий м’яз. Хлопці про мене потурбувалися: один допоміг піднятися, другий приніс пляшку холодної води, щоб прикласти до ушкодження, інші оглядали руку. Навіть тренеру нічого було робити.
Займатися далі я не змогла — лише трохи постежила за тим, як хлопці без мене впорюються. День вийшов повним пригод і перемог. Вперше за довгий час я зрозуміла, що зовсім не самотня. Навколо багато прекрасного: перемоги, захоплення й нові люди.
Мої передбачення справдилися: я лягла й одразу заснула. З думками лише про Сашка.
І... ох, забула! У мене пошкоджена ліва рука — так само, як у нього. Це звичайна випадковість чи знак?...