Глава 14

Прямуючи до свого класу, я знову ловила погляди оточуючих на собі. І знаєте? Я вже потроху звикаю. Біля дверей я зустріла однокласницю, що теж уважно на мене дивилася.

— Привіт, — кинула вона мені, і я від неочікування аж роззявила рота.
— Привіт...
— Круто вчора грала, — в її очах світилося відверте захоплення.
— Дякую...
Мені було дивно й незвично. Ця дівчина була співучасницею в булінгу наді мною. Звідки така доброта? Моє життя справді кардинально змінюється.
Коли я зайшла до класу, одразу зустріла Віктора.
— Привіт, — привітався він і якось дивно виглядав. Його очі світилися, а усмішка була хитрою.
— Привіт, — здивовано відповіла я.
— Як справи? — Та й інтонація в нього якась підозріла.
— Чудово, а в тебе? — Мене охопила маленька тривога. Що зараз відбувається?
— В мене теж чудово. Гарно виглядаєш. — Голос Віктора став трохи схвильованим, і він нервово ковтнув слину.
— Дякую...
Його вираз обличчя одразу ж змінився, так наче він от-от отримає на пряники. Віктор поглянув у бік, і там стояв Сашко, який, виявляється, за нами стежив. Він підняв брову й, схрестивши руки на грудях, дивився на свого друга. Віктор з очікуванням чогось теж дивився на нього. Щоки Сашка почервоніли, і він вийшов з класу.
Я здивовано поглянула на Віктора, а він лиш махнув рукою і посміхнувся. На уроці вони з друзями про щось серйозно шепотілися, і, як я зрозуміла, це стосувалося Сашка. Віктор же сидів, підперши голову, й задумливо дивився в парту. Коли один із них подивився на мене, вони знову всі разом стали шепотітися.
Наступним уроком у нас була фізкультура, і я вирішила перевірити себе на спроможність. Чи зможу я грати сьогодні крутіше, ніж минулого разу? Я намагалася бути спритною, та невпевненість заважала. Після того, як я в черговий раз промахнулася й усі з мене знову засміялися, я глибоко вдихнула. Я згадала, як гравці грали в баскетбол на відео, й вирішила спробувати, як вони.
І я не просто спробувала, а зіграла з великим задоволенням і зрозуміла, що баскетбол — це моє. Я була мега швидкою, мега уважною і мега спритною. Я була немов вітер й жодного разу не промахнулася. Що?! Як так?! Спочатку я зовсім не вміла, на тренуваннях усе ще партихила, а тут — справжній професіонал.
Усі спочатку, будучи в шоці, пороззявляли роти, потім почали захоплено охкати, а потім вболівати. Друзі Сашка, замість того щоб підтримувати свого друга, стежили за мною зі зблідлим обличчям. Лише Христина зі своїми подружками кричали йому, щоб він мене як можна швидше взув. Та він не поспішав цього робити. Він навіть до мене не підходив. Невдовзі він взагалі припинив грати й, спершись об стіну, став уважно за мною стежити.
А я не зупинялася й у кінці кінців виграла. Весь клас голосно закричав разом з фізруком.
Після уроку всі почали, як завжди, розходитися. Я виходила першою, а інші залишилися ззаду, між собою шепотітися. В роздягальні одна з дівчат мене запитала:
— Даш, а ти що, на баскетбол записалася?
— Ні..., — ледь чутно відповіла я.
Обличчя дівчини зблідло, а очі збільшилися. Вони з однокласницями із захопленням щось тихенько прошепотіли.
— А... а як у тебе тоді так круто вийшло зіграти? — запитала друга дівчина.
— Ну... навчилася, — фактично так воно і є.
Однокласниці захоплено ахнули. Збоку за цим стежили Христина та її кодло. В їхніх очах одночасно були шок, здивування і заздрість.
Після гарцювання на баскетболі я добряче стомилася. Крім того, щоб просто посидіти, більше нічого не хотілося.
Прямуючи до класу, ззаду почувся чийсь дуже гучний біг, важке хекання й дуже знайомий голос:
— Даш!!! Дашо!!! Даш, зачекай, будь ласка!!!
Хто це? Знову Віктор? Повернувшись, я побачила Сашка. Він виглядав схвильовано й розгублено. Я на нього дивилась зі здивуванням. Він мовчав, наче не знав, що сказати.
— Ти щось хотів? — нарешті запитала я.
— Я хотів сказати..., — вагався Сашко, — ти... круто граєш.
Що? Сашко зробив мені комплімент? Що це означає? Він знову щось задумав? Але він виглядав занадто розгублено й серйозно, щоб так думати.
Від почутого в мене затремтіли руки, серце шалено застрибало, і взагалі все всередині перевернулося.
— Дякую, — ледь чутно відповіла я, і в Сашка на обличчі з'явилася тепла посмішка. Не єхидна, не самовдоволена, а тепла.
Ми дивилися один на одного ще п’ять хвилин.
— Ну добре тоді... я, мабуть, піду, — нарешті зупинив наші погляди Сашко.
— Ага, — лише відповіла я, знову ледь чутно.
Він пішов, а я залишилась іще стояти, переварюючи, що це тільки-но сталося. Невже я його приємно здивувала і він на мить змінив до мене ставлення? Цей момент змінив мій настрій на цілий день і не виходив з голови. Буду старатися так грати далі...