Глава 13

Баскетбол мене все ж таки серйозно зацікавив.
Я забила в інтернеті «баскетбол» і дивилася про нього цілий вечір. Справді цікава штука. Втомившись, я заснула.
Вранці мене розбудила Мандаринка — ніжними поцілунками в щоку своїм шершавим, але приємним язичком. Невдовзі продзвенів і будильник. Поспішати я нікуди не стала: заправила спокійно ліжко, поцілувала свою кицю в голову… і вперше за довгий час відчула, що нічого не боюся. Не боюся ходити до школи, не боюся своїх кривдників, не боюся виглядати якоюсь не такою.
Я навіть лише зараз помітила, що розквітла. Сьогодні в мене настрій неперевершений.
Підійшовши до дзеркала, я ледь не впала, коли себе побачила. Але зараз ми це виправимо. Почистивши зубки й умивши личко, я стала думати, який сьогодні імідж обрати.
Замість воронячого кубла на голові — красивий пучок, заколений крабиком, улюблений світшот, улюблені кросівки і… спідничка в клітинку. Ну, на дворі ніби як сонце. І сподіваюсь — тепло.
Перед виходом із дому мама стурбовано запитала, чи я не замерзну. Я відповіла, що ні. І коли вийшла з дому, зрозуміла, що глибоко помилилася. Сонечко то світить, але тепла — ніякого.
Ноги побралися мурашками, тіло, починаючи від ніг, почало тремтіти, зуб на зуб не потрапляв. Можна було хоча б одягнути колготки, а я вирішила, що й так буде норм. Уявляєте, яка дурепа?
Я відчувала себе нещасною, трохи безпорадною і навіть дурною. Від холоду я зсутулилася й відчула себе гірше. І це так залишати не можна.
Так, Дашко, а ну негайно взяла себе в руки!
Зціпивши зуби, я випрямилася, згадала ходу «Вікторії Сікрет» на подіумі й уявила себе на її місці. Люди на мене дивилися і так, наче на божевільну, а тут невдовзі поглядів стало більше.
Жінка, що сиділа в машині, здивовано на мене поглянула крізь темні окуляри. Якась компанія дівчат, де половина в куртках, теж здивовано на мене поглянула. Якийсь хлопець, що проходив повз, зажурено гортаючи телефон, теж оглянув мене з ніг до голови. Коли ми вже пересіклися, він ще раз у мій бік озирнувся. А хлопець доволі симпатичний.
Як же незручно було виглядати перед ним ось так! Люду, на щастя, зменшилося, і я полегшено видихнула.
Та коли я пройшла повз двох бабусь, що чекали на автобус, напруга знову повернулася. Одна, піднявши брову, опустила очі на мою нижню частину тіла й, повернувши обличчя до другої, тихенько щось їй сказала. Обидві вони дивилися мені вслід, поки я не зникла з поля зору, і, тицяючи пальцем між собою, мене обговорювали.
Правильно! Де ж у нашому районі таких дуреп, як я, можна зустріти?
Коли я переступила поріг школи, було те саме. Тупо весь заклад тичив на мене. А найголовніше — половина носила куртки. Мої ноги були сині, а холоду я вже не відчувала.
Зайшовши в клас, усі мене почали розглядати з ніг до голови. Христина здивовано підняла брову й стала зі своїми подругами про щось шепотітися. Біля шафки із зошитами стояв Віктор.
Тепло посміхнувшись, він підійшов до мене.
— Привіт — Його голос був привітним і тихим.
— Привіт — Я ніяково опустила очі.
— Гарно виглядаєш — Сказавши це, він теж зніяковів.
— Хех… дякую — Попри холод, я трималася, і тіло моє майже не тремтіло. Оце так гравітація!
— А тобі не холодно, так? — Віктор здивовано мене оглянув, від чого мені стало ще більш незручно.
— Нуу… трошки — Відповіла я, і ми разом засміялися — Не думала, що погода буде аж така.
Сашко в компанії своїх друзів уважно стежив за нами. Особливо за мною. Його погляд був глибоким і серйозним. Моє тіло покрилося мурашками, серце забилося, а в щоки вдарив гарячий рум’янець.
Холод куди й дівся — тіло одразу ж зігрілося. Христина, помітивши, що вся увага Сашка на мені, почала до нього лізти. Ну, якого ж лихого коня вона постійно пхається? Моє обличчя загорілося сильніше, але цього разу від злості.
Попри погляди на коридорі, я в класі залишатися не стала — через них обох. Коли їх не було поруч, дуже боляче не було. Але від того, що на мене всі таращилися, теж було не дуже.
Заховатися від цього хаосу я вирішила в своїй таємній схованці. Та поки я туди йшла, зустріла Вовчика — того самого сором’язливого й тихого хлопця, який до цього моменту ніколи не звертав на мене уваги.
— Ой, вибач! — Майже пропищав він після того, як спіткнувся й ледь не збив мене.
Я обалділа від того, що тільки що було. Як так? До цього часу нічого подібного не було, а тут після цих поглядів — таке. Вовка вперше сказав до мене слово й якось дивно спіткнувся. Так, наче спеціально. Що взагалі з цими людьми відбувається? Пороблено чи що?
В схованці я сиділа й ретельно обдумувала все, що зараз відбувається. Чому це відбувається? Чому люди на мене раптово стали звертати увагу? І тут я згадала про свої зміни в житті. Саме після них це почалося.
А цей Сашко… Чому мене до нього так тягне? Разом із ним мені згадалися слова Віктора:
"Ти дуже змінилася, і це всіх зацікавило та вразило."
Думки перебив дзвінок на урок. Вчителя не було, тому урок фізики замінила фізкультура. Усі готувалися до змагань, і Віктор запросив мене на гру. Його пропозиція мене стривожила, але я погодилася.
Все ж таки на тренуваннях із ним у мене все виходило — а якщо й зараз вийде? І я не помилилася.
Відео з баскетболу, які я дивилася, виявилися не даремними. Я тричі змогла забити м’яч у сітку й не отримала жодного зауваження. Усі були шоковані. Особливо я.
Наступний урок теж замінився фізкультурою. Тут я грала ще краще. Дехто з однокласників навіть за мене вболівав. У результаті я забила п’ять разів м’яча в сітку й здивувала всіх ще більше.
Сашко вирішив не залишатися на задньому плані й усіма силами намагався відбити в мене м’яч. Але все було марно. Клас розділився на дві групи вболівальників: перша — за мене, друга — за Сашка.
Поки Христина з його друзями кричали йому слова підтримки, він продовжував бігати за мною і м’ячем, мов цуценя. Аж раптом щось сталося — і він звалився прямо на мене.
Його обличчя було сповнене серйозності, а погляд — глибоким і невідомим. Я готова була вічність дивитися в його очі. Але крики здивування змусили мене отямитися. Я відштовхнула його й продовжила гру.
Після закінчення уроку фізрук мене вперше похвалив. Невдовзі з’явився і Віктор — і теж сказав, що мною пишається.
Біля роздягальні стояла Христина зі своїм зміїним кодлом і, дивлячись у мій бік, уже щось видумувала. Щоб це не було — я вже ніколи більше не дам себе в образу.
Після закінчення всіх уроків я самотньо попленталася до виходу. Аж раптом мене догнав Віктор і запропонував компанію. Я одразу ж з радістю погодилася.
Він розповідав мені багато всякого, але я думала про Сашка і цей випадок. Він був тоді таким гарним і милим… даремно, що козел.
Поки я була в школі, погода погіршилася, і на дворі стало холодніше. Я згорбатілася остаточно й виправити це на поставу «Вікторії Сікрет» вже не змогла.
Віктор помітив це й зняв із себе куртку:
— На, а то вже зовсім замерзла — Сказав він турботливо й тепло посміхнувся.
Я лише тихо подякувавши, одягнула її, бо справді остаточно замерзла. У верхню частину стало тепліше, але якби ж мені ще штанці хто дав — холодно ж через самі оголені ноги.
Віктор перейшов до баскетболу й знову став мене розхвалювати:
— Ти справді круто грала. Ще трохи потренуватися — і будеш справжнім професіоналом.
Від його слів і вчинку, коли я змерзла, на душі стало приємно. Ніколи не думала, що він колись зміниться.
Провівши мене до самого дому, він мені підморгнув і ласкаво помахав на прощання. Хоч замерзла зовні, зате зігріта всередині, я відчинила двері до свого помешкання й одразу побігла грітися.
Сашко і цей випадок на фізкультурі цілий вечір не давали мені спокою. Цього разу я нічим не змогла зігнати ці шалені думки.