Глава 12

Не встигла я переступити поріг класу, як Христина вже лізе до Сашка. А він лише усміхався, спокійно сидів і не відводив від неї очей. Як вона може? В нього ж є дівчина! Мені було неприємно і боляче за цим стежити. Чому він так добре ставиться до Христини, а до мене — ні?
Сашко знову цілі уроки не зводив з мене очей, але... більше не чіпав. Невже на нього подіяло вчорашнє? На перерві Христина залицялася до нього все більше, а йому, здається, це подобалося. Цю картину доводилося бачити постійно. Мені було неприємно і боляче.
У результаті настрій опустився нижче плінтуса. Я не хотіла більше знаходитися в класі й дивитися на них. Йдучи по коридору, я знову ловила погляди оточуючих. Ну чому на мене всі таращаться? У мене щось на лобі намальовано? Чи я вже настільки гарна?
Я сіла на підвіконня й стежила, що навколо відбувається. І тут збоку десь з’явився Віктор.
— Привіт — Тихо промовив він, і я ледь не впала з підвіконня.
— Ой! — Вирвалося з мене — Ти що? Навіщо так лякати?
— Вибач, просто побачив і вирішив підійти — Зніяковів Віктор.
— Ладно, проїхали — Поглянувши на себе збоку, мені стало смішно.
— А чому ти така сумна? Все добре? — Все ще ніяково і навіть трохи схвильовано запитав він.
— Так, все добре — Відповіла я й одразу натягнуто посміхнулася.
— Ти ж не передумала зустрітися зі мною на майданчику? — Голос Віктора став тихим, і він, ще більш зніяковівши, опустив очі.
— Ні — Здивовано відповіла я й стала на нього уважно дивитися.
— Тоді о котрій годині ми зможемо зустрітися? — Після відповіді Віктор трохи розслабився й поглянув мені в очі.
— Давай о четвертій —  Я посміхнулася, і він теж не стримався й посміхнувся мені у відповідь.
Було ще дуже незвично бачити на собі пристальні погляди, чудово спілкуватися з іншими й стояти за себе. Але так набагато краще й легше. Мабуть, якби я не почала змін, цього б не було.
Я стала бачити Христину тепер уже в цілій компанії друзів Сашка. Але Віктора там не було. Хоча на уроках, в їдальні та в інших місцях він був із ними. Замість цього він став проводити час зі мною. І, знаєте, з ним було навіть нічого так — весело. У мене невдовзі з’явилася усмішка, і я відволіклася від Сашка та Христини. Ми спілкувалися на різні теми, сміялися й ходили по коридору, як Біба і Боба.
Невдовзі я помітила Сашка, що проходив сам повз нас. Його погляд став холодним і навіть роздратованим. Що це з ним? Христина покинула? Ця думка зігріла мені душу, та вона була помилковою. Вона продовжувала біля нього крутитися і ледь на голову не вилазила. Фу! Ходяча гидота!
В їдальні я відчула чийсь дуже пристальний погляд. Знову Сашко. Він дивився на мене, потім перевів погляд на Віктора й щось йому прошепотів. Той повернувся разом із Сашком до мене, і вони вдвох почали з друзями щось обговорювати. Що це означає?
Коли ми знову ходили вдвох, я все ж його про це запитала.
— Ти дуже змінилася, і це всіх зацікавило та вразило — Ця відповідь змусила мене впасти в ступор і шок.
Я стояла, мов укопана. «Вразило?» — ці слова не виходили з голови. Невже я справді змінилася настільки, що всі це помітили? Усередині все раптом стало теплим і дивним — водночас приємно і лячно. Але не встигла я як слід усвідомити цю думку, як помітила Сашка.
Він дивився на мене так… по-іншому. Його погляд був не поверхневим, не грайливим — глибоким, уважним, навіть серйозним. Наче намагався розгадати мене, наче шукав щось у моїх очах. Серце завмерло, і я ледь не забула, як дихати. Невже йому справді не все одно?
Та варто було Христині з’явитися поруч — і все поверталося на свої місця. Він знову усміхався їй, дозволяв торкатися до себе, слухав її дурнуваті жарти. Мене від цього просто перекручувало всередині. Було боляче. І водночас так злило, що я навіть відчула, як щоки запалали від люті. Ну от чому?
Після уроків я просто не могла більше залишатися поруч. Зібрала речі й пішла на тренування з дзюдо. І саме там, на усе стало на свої місця.
Тіло слухалося краще, рухи виходили чітко, зосереджено, впевнено. Я ніби вивільняла весь біль і злість у кожному прийомі. І, здається, це справді вийшло, бо після кількох вдалих кидків тренер схвально кивнув, а хлопці з команди переглянулися з повагою.
Вперше за довгий час я відчула, що можу бути сильною. І не тільки на словах.
Після тренування я поспішила до школи — на спортивний майданчик. Віктор уже був там. Стояв із баскетбольним м’ячем і усміхався, коли побачив мене.
— Привіт — Сказав він тепло.
— Привіт — Відповіла я, прибираючи волоссячко з чола.
— Гарно виглядаєш — Додав він раптом.
Я ледь не розгубилася.
— Що? Я? — Засміялася, але щоки зрадницьки запеклися.
— Так — Просто сказав він і злегка підкинув м’яч — Пішли, покажеш, на що здатна після тренування.
Ми почали грати. І, на диво, в мене й справді виходило!
Віктор постійно сміявся, щось підказував, іноді жартував, іноді хвалив:
"Отак, молодець!"
"Та ти сьогодні просто профі!"
І кожне його слово чомусь здавалося теплим, майже домашнім. Було дивно, як швидко між нами зникла напруга. Ми сміялися, жартували, і з кожною хвилиною я бачила в ньому зовсім іншого хлопця — добрішого, відкритішого, справжнього.
І десь усередині мені стало так спокійно, що навіть думки про Сашка зникли.
Можливо, не все втрачено. Можливо, життя справді починає повертатися у кращий бік.