Глава 11

Ранок почався з будильника, що кричав: «Вставай, лацюга, бо проспиш!» і з солодких думок про Сашка. Коли я думаю про нього – мені одразу стає добре. Скажіть, ну чи не дурепа? Приємний настрій розбудив у мене бажання гарно одягнутися. Одяглась я особливо – романтично й ніжно.
У школі на мене знову всі таращились, ніби на кілограм доларів, особливо Сашко на уроці. В його очах було щось притягуюче, невідоме та заховане. Я відчула, що моє обличчя починає горіти, і швидко перевела погляд на вікно.
На перерві до мене підійшов Вітька (давайте вже будемо його називати Віктор) і сказав, що я гарно виглядаю. Я ніяково опустила очі й подякувала. У цей момент заходить учителька української мови й гукає його на олімпіаду. Коли він пішов, до мене знову причепився Сашко:
— А що це ви з Вітькою вже пара? — Усміхнувся він, і весь клас зареготав.
— А ти що, ревнуєш? — Не втратила гідності я й вирішила одразу відповісти з перчинкою, після чого клас ахнув ще голосніше.
— Кого??? Тебе??? — Сашко скривився й засміявся — Ти себе бачила? Кого там можна ревнувати?
— Так, бачила. Нормальна, розумна дівчина, на відміну від тебе — Мій тон був холодним і з ноткою сарказму.
— Що?? — Вираз Сашка став незадоволеним — Та в мене більше розуму в голові, ніж у тебе в одному місці!
— По тобі не видно — Я кинула на нього вдавано зневажливий погляд — Ні там, ні там немає.
— Що ти сказала? — Він став до мене повільно наближуватися, а клас знову ахнув і став із цікавістю почав стежити за тим, що зараз буде відбуватися.
— Повтори-но, що ти сказала? — Мене це почало лякати, і я хотіла втекти, та дзвінок на урок усе перебив.
На уроці Сашко взагалі не відводив від мене очей. А це означає, що щось уже буде. Але, чесно кажучи, мені навіть подобається, коли він мене дістає. Він був такий милий, коли його заціпило. А погляд! Він такий заворожуючий! Їй-Богу, скажу мамі, щоб відвезла мене до психіатра.
Я не помилилася — Сашко справді щось задумав:
— Так, повтори, що там сказала? — Знову на перерві став наближатися він.
Я втекла подалі, поки не пізно.
— Хлопці, ловіть її! — Крикнув Сашко у мене за спиною.
Я летіла мов божевільна, а ця зграйка за мною. Серце калатало аж у горлі, ноги майже землі не торкалися. Як я нікого з оточуючих не збила, коли ці барани збивали кожного третього – не знаю. Сил уже майже не було, і з грудей виходила важка віддишка. Я вже не знала, куди бігти й ховатися, а вони мене от-от догнали. І тут мені кинувся в очі поворот.
Я забігла туди, а вони за мною. Бігти сходами у мене вже сил не було, тож я сіла на перила й з’їхала ними. Хлопці зупинилися, адже розуміли, що доганяти сенсу немає, бо по логіці вони побіжать сходами, а я вже втечу. Я заховалася в туалеті й виходити не стала, бо хто знає, що чекає на мене за дверима.
У дзеркалі я помітила, що, попри те, що тільки-но було, я чудово виглядаю. Тож дістала телефон і на фоні білих плиткових стін зробила фото в сторіс.
Коли продзвенів дзвінок, мені було ще трохи страшно повертатися до класу. Але, коли я зайшла – все було спокійно. Та Сашко на цей раз не просто на мене дивився: він зі своїми друзями пошепки щось видумував. Це було дуже помітно, їм навіть учителька зауваження зробила.
Після уроків вони знову вирішили скористатися шансом і зажали мене так сильно, що я втупилася спиною в двері:
— Ну що, добігалася? — Усміхнувся Сашко й став до мене наближатися.
Його глибокі очі знову почали заворожувати, та чекати не можна було. Я зробила те, що першим мені змогло прийти в голову: вдарила його коліном по чутливому чоловічому місцю.
Поки вхід був вільним, я хутко вийшла з класу. За гучним хлопком дверей почувся удар у голову, що аж рама загуділа. Ой! Коли я його вдарила, він зігнувся від болю, а коли вибігла, двері на додачу ще й мізки підправили. Ну, нічого! Ні чого було мене чіпати. Хоча мені це подобається.
Біля дверей якраз стояв Віктор, який хотів зайти до класу. Коли я виходила за ворота школи, він мене наздогнав:
— Гей, зачекай на мене, будь ласка! — гукнув Віктор у мене за спиною — А що сталося?
Я йому все розповіла від А до Я.
— Ого! Ну ти й даєш! Я б до такого не додумався — Був у шоці він.
— Сама не очікувала такого від себе — Сміялася я.
— Правильно зробила! Сподіваюся, після дверей мізків у голові додалося.
— Не думаю.
— Ти так класно в баскетбол минулого разу грала.
— Смішно.
— Ні, я серйозно.
— Дякую…
— Не хочеш завтра зустрітися на спортивному майданчику біля школи? У мене є свій м’яч.
— Давай!
І так ми гарно спілкувалися, поки хтось із нас не зупинився біля свого дому. Я справді змінююсь, а життя разом зі мною…