Глава 10

Я була за крок до мрії. Серце віддавало аж у вухах від хвилювання, а дихання було нерівним. Відійшовши від рецепції, ми з мамою попрямували до роздягальні. В дзеркалі форма, що називалася кімоно, сиділа на мені сміливо, а сама я виглядала як якась шкетка — залякана, згорблена і безпорадна. Потрібно виправляти! Я вирівнялася, глибоко вдихнула і сама собі підморгнула. Тепер краще.
Вийшовши ще тремтячою з роздягальні, я поглянула мамі в очі.
— Я з тобою, Даринко — Вона також була схвильована й міцно мене обійняла — Ти зможеш.
Зайшовши в зал, де проходять заняття, я побачила перед собою п’ятеро лобурів і ні одної дівчинки. Кожен мав ріст метр під сімдесят. А я, бляха, метр п’ятдесят з кепкою! Вони дивилися на мене з самовпевненими усмішками. Що ж зі мною буде? Я відчула, як серце забилося швидше і як кров застигла в жилах. І тут підходить тренер.
— Ой, а хто це в нас тут такий? — Здивовано запитав він, дивлячись на мене — Я Володимир Іванович, ваш тренер. А можна просто Володя.
Володимир Іванович! Прямо як нашого фізрука, прикольно!
— Я Даша — Відповіла ледь чутно й ніяково опустила очі.
— Дуже приємно — Потиснув мені руку тренер і повернувся до бугаїв — Ну що, хлопці, знайомтеся — наша новенька.
Гайс нічого не відповіли й продовжували дивитись на мене самовпевненим поглядом. А тренер — дядько був привітний, на відміну від нашого фізрука. Мабуть, він ще просто не став зі мною займатися.
Почалася розминка. Я стала ще більше хвилюватися, але тренер мене підбадьорював. Розминка була складнішою, ніж у школі. І тут справа дійшла до головного й страшнішого — перекидання через плече! Кожен по черзі підходив до мене змагатися. З першим продула. З другим теж не вийшло — занадто сильний. З третім так само — злякалася. З четвертим уже не було сенсу — куди таких бугаїв через себе перекидати?
— Дашуню, ну що ти так? — Підійшов до мене тренер — Поглянь на себе. Ти ж узуєш їх на раз-два.
— Хто??? Вона??? — Засміявся хтось із них — Та такому кордуплику тільки в класики ганяти, а не в дзюдо лізти.
Що… Що він… Що він тільки що сказав? А ну повторіть, що він тільки що про мене сказав. Страх втратив, чи як?
— Як ти мене назвав тільки що? — Горіла вся від люті я.
— А що, хіба не правда? — Його тон прозвучав ще більш зневажливо.
— Та я тебе як перекину, то геть і не встанеш! — У мені одразу прокинулася впевненість і гідність.
— Ти?! Мене?! Іди не сміши — засміялися вони ще дужче.
— Спробуємо? — Тут я вирішила діяти рішуче і не дати собі знову програти.
— Спробуємо — В його очах були самовпевненість і зневага, але мене це не лякало, а навпаки збільшувало бажання надерти зад.
Прозвучала команда змагатися. Він мене одразу ж сильно і міцно схопив. Я відчула, що не можу дихати, та здаватися не збиралася. Ще зовсім трохи — і їй-Богу ляжу на спину. На фоні лунали вболівання. І тут я зібрала всю силу і потягнула його на себе. Через кілька секунд мій супротивник валявся на підлозі. Тренер радісно вигукнув: «Ура!», а ті розчаровано кидали фрази невдоволення своєму співкоманднику. Я була в шоці сама від себе і стежила, як суперник лежить, скривившись. Невже це зробила я? Невже я змогла подолати здорового лоба, якому дихаю в ребра?
— Молодець — Прозвучав голос тренера, що тихенько до мене підійшов — Бачиш? Зможеш усе, якщо захочеш.
Я перевела погляд на нього. Він тепло посміхався і простягнув долоню для п’ятірки. Я теж тепло посміхнулася і вдарила своєю долонею по його долоні.
Володимир Іванович оголосив закінчення занять, і всі стали виходити із зали. Біля роздягальні сиділа неймовірно схвильована мама. Побачивши мене, вона кинулась мене обіймати.
— Мамо, в мене вийшло — Тихо сказала я, втулюючись їй носом у плече.
Почувши, вона заплакала й стиснула мене в своїх обіймах міцніше.
— Молодець. Я знала, що ти зможеш. Я так тобою пишаюся — Схлипуючи сказала мама й поцілувала мене в щоку.
У мене був прекрасний настрій, тож після занять я вирішила прогулятися. Гарно одягнувшись і прихопивши кишенькових грошей, я вирушила до парку. По дорозі зайшла до кількох магазинів і помилувалася новими товарами. Там було дуже цікаво. У які відділи мене тільки не носило — навіть в іграшковому була. Завернувши до брендових речей, я помітила Христину зі своїми подругами. Ні, тільки не це. Я не хотіла їх бачити, тож покинула це місце. Тепер питання: куди тепер іти? Ага! Я ж зібралася до парку!
Забігши ще в один магазинчик по морозиво, я тепер точно пішла до парку. Парк, як завжди, виглядав прекрасно. Мабуть, ніде такого немає, як у мене в районі. Скрізь цікаві декорації, статуї, посаджені квіти, лавочки, а біля них ліхтарі, що дуже гарно світили ввечері. Робило парк ще прекраснішим тепле сонце, яке окинуло всіх теплими променями. А морозиво — вишневе, моє улюблене! — робило мій настрій ще більш чудовим.
На очі мені потрапили качелі. Я попрямувала в їхній бік і стала насолоджуватись моментом, гойдаючись. Світ перед очима був справжньою казкою, а в душі — ейфорія. Як раптом я помітила на лавці знайомий силует. Сашко. Він сидів, опустивши очі в телефон, і навіть не помічав мене.
Та що ж це сьогодні таке? Куди не глянь — скрізь ці неприємні люди. Я зупинилась і хотіла встати, але мене зупинив його серйозний, глибокий і навіть трохи теплий погляд. Він знову не такий, як зазвичай. Його погляд поступово почав мене зачаровувати. Але я швидко взяла себе в руки, тріпнула головою і пішла звідси, поки він мене не помітив.
Швендяючи по парку туди-сюди, мене знову охопили думки про Сашка. Що він тут робить? Чому в нього такий вираз обличчя? Він що, з кимось переписується? Чи не з тою дівчиною випадково?
Погода поступово стала змінюватися, і в парку похолодало. Я, продовжуючи про нього думати, стала завертати в бік свого дому. І близько до вечора пішов дощ. На щастя, я повернулася вчасно.
День ішов чудово, поки не з’явився Сашко. Я взяла в руки нову книгу. Можливо, це допоможе від цих думок позбавитися. Ішли сторінка за сторінкою. Стомившись, я вирішила потроху завершувати з читанням. Закінчила я на тому, що в героїні були відчуття такі ж самі, як у мене, коли вона бачила хлопця, який їй подобається.
Невже?… Цього не може бути… Як?… Здається, Сашко мені теж подобається…