Глава 6

Сонце ще навіть не встигло толком розгорнутися на небі, а я вже сиджу самотньо у своїй кімнаті. Книжка валяється поруч, телефон у руках, але нічого не чіпляє. І тут, звісно ж, знову в голові спливають думки про Сашка… та ще й про ту дівчину. Ну блін, він же такий класний, коли поряд з нею! І що я взагалі вигадую? Тріпаю головою: “Дура, отямся!”.
Щоб не варитися в цій каші, я вирішила переключитись. Спустилась униз до мами — там якраз пахне чимось смачненьким. А я ж не з тих, хто сидить і дивиться, поки інші працюють, тож влізла з руками й ногами у процес. Разом почали наготувати всяких пиндиків-миндиків, бо ж Свєтка сьогод Вуні приїздить! От буде шоу.                Мама тільки зиркнула на мене й одразу сунула миску з тістом:
— Ну давай, кухарю, покажи клас.
Я закотила рукави і полізла в борошно з таким виглядом, ніби мене запросили на шоу “Майстер-шеф”. Правда, мої пиндички-миндички більше скидалися на якесь мистецьке авангардне диво, ніж на їстівні страви.
— Дашо, — сміється мама, — оце твоя "краса" точно дочекається Свєтки. Вона ж любить щось дивне.
— Це ж дизайнерський варіант! — серйозно заявила я. — Такі пельмені треба не їсти, а в музей відправляти.
Мама закотила очі, але усмішка все одно не зникла. А я подумала, що іноді отакі дрібниці — жарти, тісто на руках і запах домашньої кухні — куди важливіші за всі ті дурні думки про Сашка й його “королівську даму”.
Бо скоро приїде Свєтка, і тоді почнеться справжнє шоу. Вона завжди з’являється так, ніби Голлівуд щойно випустив нову зірку — тільки що без червоної доріжки. І я вже уявляла, як вона відкриє двері, змахне волоссям і кине:
— Привіт, мої домашні пельмені.
Я аж хіхікнула про себе.                                               На кухні було так весело, що аж стіни, здавалось, підтанцьовували разом із нами. Ми не просто ліпили пиндички-миндички — ми влаштували цілий театр.
— Я ворог! — урочисто заявила мама, розмахуючи ложкою, ніби списом.
— А я лицар! — крикнула я, схопивши качалку замість меча й притискаючи до грудей кришку від каструлі, ніби це моя броня.
Ми кидалися одна на одну, удаючи справжню битву. Я робила героїчні випади, а мама з пафосом відбивалася. Сміх заливав кухню так, що сусіди, мабуть, подумали б: у нас тут знімають комедію.
У якийсь момент мені в голову прийшла шалена ідея. Я вмокнула палець у борошно і, поки мама відволіклася, залишила їй білу плямку просто на носі.
— Ха! Це знак, що я перемогла ворога! — гордо заявила я.
Мама розсміялася так щиро, що й у мене живіт заболів від реготу.
У цій метушні й домашньому затишку всі дурні думки про Сашка якось самі собою розтанули. Наче й не було їх. Лишилися тільки сміх, тепло і відчуття, що саме такі моменти — справжні.              Ми з мамою ще реготали, коли раптом у коридорі грюкнули двері. Я аж підстрибнула, бо ніхто ж не чекав гостей так рано.
— Хто там? — вигукнула мама, витираючи носа від борошна.
І тут у дверях з’явилася вона — Свєтка! З валізою, з кавою в руці, така вся важлива.
— Ну привіт, мої воїни! — сказала з посмішкою, розглядаючи наші “бойові костюми”.
Я ще з качалкою в руках, мама з борошняним носом, кришка в мене на грудях замість щита. Картина — хоч у музей відправляй.
— Ви що, тут битви проводите без мене? — ображено підняла брову сестра.
— Це несправедливо! Я теж хочу бути лицарем! — і, не чекаючи запрошення, кинула валізу вбік і побігла на кухню.
Ми вибухнули сміхом утрьох так, що вся наша кухня перетворилася на маленьку сцену сімейної комедії.
І в той момент я подумала: яке ж щастя, коли дім наповнюється сміхом і близькими людьми.        

Свєтка навіть не встигла роззутися, як хапає пригоршню борошна з миски й зловісно примружується:
— Тримай, сестричко, чарівний пилок! — і сипонула мені прямісінько в обличчя.
Я застигла біла, як привид, тільки очі світяться. Мама спершу зробила страшне обличчя:
— Та ви що, здуріли?! Це ж кухня, а не полігон!
Але потім, глянувши на мою фізіономію, зареготала так, що мало не впала на стілець.
Ну, звісно ж, я не залишилась у боргу! Набрала цілу жменю борошна й кинула прямісінько Свєтці на голову. Вона стоїть з розпатланим волоссям, біла з голови до ніг, як новорічний янгол. І тут уже понеслося — одна в одну, сипемось, пищимо, регочемо. Пів упаковки борошна нема, кухня засипана, ми з сестрою виглядаємо як дві привиди, які щойно вирвались з борошняного світу.
Мама стоїть, тре лоба й каже з удаваною строгістю:
— Ну що, мої голубоньки, награлися? Тепер прибирати цей безлад будете!
Після борошняної війни ми все ж таки сіли за стіл. Мама подала їсти й, віддихуючись, запитала:
— Ну, Світланко, як у тебе справи в навчанні?
Свєтка засяяла й почала розповідати: як там лекції, як у гуртожитку, які нові знайомства. А тоді додала:
— Цього тижня у нас важливий захід, і треба вигадати, що вдягнути. У мене ж є ті чорні туфлі і…
— Ой, — перебила мама, — це ті самі, що так пасували Дашці, коли вона їх надягала?
Свєтка різко піднімає голову:
— Що? Коли таке було?
Я опустила очі в тарілку й тихенько пробурмотіла:
— Ну… трохи позичила, коли в школу йшла. Вибач, будь ласка.
Свєтка вражено піднімає брови:
— Стоп! А відколи це ти таке взуваєш? Ти ж у нас завжди була скромняжка!
Я ще нижче схилила голову й сказала:
— Просто… я хочу змін у житті. І мені це реально подобається.
Мама ніжно усміхнулася й погладила мене по руці:
— І це дуже круто, доню. Неочікувано, але по-дорослому. Я тобою пишаюся.
Свєтка хитро примружилася, ніби щось запідозрила, а я вперше відчула, що вони обидві бачать у мені когось іншого — більш сміливого й нового.                                                                         Після вечері ми забралися в мою кімнату. Я сиділа, гортала телефон і випадково натрапила на відео з дзюдо. І знаєте що? Це реально було круто! Такі рухи, така впевненість — аж захотілося й собі спробувати. Я навіть трохи зависла, забувши про все.
— Ти що там дивишся? — з цікавістю нахилилася Свєтка. — Покажи!
Я спробувала відмахнутися, але сестра в мене наполеглива: витягла телефон з рук і побачила.
— Дзюдо? Серйозно? Даш, ти що, збираєшся людей кидати через плече?
Я засміялася, але потім видихнула й розповіла їй усе — про школу, про булінг, про те, як набридло сидіти тихою «сірою мишею». Свєтка спершу слухала мовчки, а потім міцно обійняла мене.
— Моя ти дівчинка, — прошепотіла вона.
У мене всередині щось затремтіло. Було водночас тепло і незвично, бо Свєтка рідко бувала такою ніжною.
— Ти молодець, що почала діяти, — додала вона.
А далі ми так розсміялися з історії на Христининому дні народження, що Свєтка ледве не впала зі стільця. Вона не могла повірити, що це моя витівка.
— Та я в шоці! — схопилася за живіт. — Моя менша сестра таке видала?! Це просто космос!
Я відчула, як щоки починають горіти. Не щодня чуєш від старшої сестри такі слова.
І тут Свєтка, підморгнувши, заявила:
— Слухай, завтра гайда зі мною на шопінг. Я якраз хочу вибрати собі плаття на захід. Мій котик скинув мені грошики, то поділюся.
Я аж підстрибнула від радості. Шопінг зі Свєткою? Звісно, погодилася без роздумів.   Після обіду ми з Свєткою гарненько причепурилися. Я навіть здивувалася: з ніг збиваюче виглядаємо обидві. Свєтка, окинувши мене поглядом з ніг до голови, аж присвиснула.
— Та ти реально змінюєшся, мала. Я тобою пишаюся.
Я, звісно, скромно відмахнулася, але всередині аж розквітла.
Ми з захопленням блукали між вітринами, все приміряли, крутилися перед дзеркалами й дуркували так, що люди косо озиралися. Але нам було байдуже: так добре зі старшою сестрою мені ще ніколи не було. Вона завела мене у якийсь магазинчик, який, за її словами, був справжнім скарбом. І що ви думаєте? Сьогодні там ще й знижковий день! І ми опинилися в раю.
Понабирали повні руки одягу й косметики, приміряли все підряд. І тут мої очі впали на дуже гарні підбори. У мене аж серце стиснулося від бажання. Я навіть не встигла нічого сказати, як Свєтка підморгнула:
— Вони твої. Про це я подбаю.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Ноги самі підстрибнули від щастя.
Додому ми поверталися, гигочучи, фотографуючись на телефон, час від часу штовхаючи одна одну плечем. Я навіть відбивалася сумкою, на що Свєтка верещала:
— Та припини, люди дивляться на нас як на неадекватів!
Але й сама ледве стримувала сміх. Нарешті ми трохи заспокоїлися й пішли мирно, обговорюючи серйозні речі. Зупинилися на темі макіяжу.
— Слухай, — кажу я, — навчиш мене користуватися тональним кремом і малювати стрілки?
Вона щось там промимрила у відповідь, але я навіть не почула, бо в ту ж мить мої очі зачепили знайому постать.
Сашко. І та дівчина.