Глава 5

Я вся тремтіла. Серце гупало шалено, ніби намагалося вирватися й втекти першим, поки мене ще не розтоптали. І що буде далі — мені навіть страшно було уявити.
Христина, з їжею на голові, повільно сунулася в мій бік. В її очах світилася ведмежа злість, що мені аж захотілося пригадати молитву на всякий випадок.
Вона злісно усміхнулася:
— Ну що, Дашко, догралася?
Серце затарабанило ще голосніше. А втекти не було куди: ззаду стіна, навколо гості, які явно чекали продовження шоу. І серед них — Сашко. Задоволений, з поглядом, від якого у мене перехопило дихання. І хоч він намагався виглядати серйозно, очі видавали: «О, буде весело».
Я вже почала морально готуватися до крику… або хоча б до красивого непритомного обмороку.
Але отямилася від звуку будильника, який вчора забула вимкнути. Випучивши очі, як дві великі бутлі, потягнулася й, бурчачи, натиснула кнопку «стоп».
Одночасно хотілося і лаяти цей шум, і дякувати йому за те, що врятував мене від Христини — тієї злої істоти, яка виглядала так, наче готова з’їсти мене з тортом на голові.
Заснути знову вже не вдалося — душа вимагала руху, а очі потягнулися до ТікТоку. Трохи поніжилася у лайках, ще трохи посміялася над чужими танцями, і тільки потім вилізла зі свого царського ложа.
З величезним бажанням змін у житті я попленталася вниз умиватися. У дзеркалі підморгнула сама собі:
— Ну що, красуне, ти готова? — і гордо вирушила на кухню.
Настрій у мене був чудовий, і я наспівувала якусь дивну мелодію. Увімкнула чайник і, не довго думаючи, запарила локшину швидкого приготування. Сиділа, сьорбала й насолоджувалася, водночас обдумуючи грандіозні плани на сьогодні.
Тут на кухню зайшла мама, ще сонна й позіхаюча:
— Доброго ранку… А що це у нас так приємно пахне?
Я тепло посміхнулася:
— Доброго раночку! Локшина.
— Зрозуміло. Смачного.
— Дякую, але я вже поїла — Гордо відповіла я… і раптом на всю кухню вирвалася гучна відрижка.
— Ой! — Вирячилася я на себе.
Ми з мамою переглянулися й зареготали. Зранку намагаєшся бути леді, а виходиш собака в пледі.
Мама теж приготувала собі локшину, а я попивала чай. Ми сиділи мовчки, кожен у своїх думках. І тут я, ніби між іншим, запитала:
— Мам, а ти не проти, якщо ми сьогодні сходимо на шопінг?
Мама здивовано:
— На шопінг? Ти ж ніколи не любила такого.
— Тепер люблю — Невинно знизала плечима — Смаки змінюються. То як, сходимо?
— Окей — Видихнула мама, ніби погодилася на авантюру століття.
— Ура! — Я підстрибнула і радісно заплескала в долоні.
Я перерила пів шафи у пошуках чогось «вау». Літнє плаття? Погода каже: «Не сьогодні». Спортивний костюм? Виглядає нудно, ніби марафон «Диван–холодильник». Джинси? Виросла, сидять так, ніби я туди напуделила.
Мама гукнула зі своєї кімнати:
— Ти ще довго там?
— Зараз, ще кілька хвилин! — Героїчно відповіла я, риючись у шафі, немов археолог у пісках Єгипту.
І тут мене осяяло: учорашня сукня з блискітками! А до неї — темний піджачок, який дивовижно пасував. Ух, красуня.
Підбори я вирішила не чіпати: по-перше, легкості хотілося, по-друге — вони сестрині. Якщо з ними щось трапиться, на моїй совісті буде скандал сімейного масштабу.
Тому я одягла під сукню темні колготки й улюблені білі кросівки. Покрутилася перед дзеркалом — святковий образ, день здавався маленьким святом.
Гордо розвернулася, залишивши позаду піраміду з одягу й відчинену шафу, яка, ніби, волала: «Пощади!»
Мама була рада, бо я нарешті почала змінюватися. Коли ми вийшли з дому, вона підморгнула:
— Ну що, сьогодні машиною чи пішки?
Я серйозно подумала, а насправді знала відповідь: пішки — пригоди, люди, а машина — просто «доїхали».
— Ну й нарядилася — Кинула мама.
— А що? — Гордо випрямилася я — Сьогодні день свята.
— На шопінгу?
— Ага, святкувати нове життя! — Урочисто відповіла я й зробила пафосний жест рукою і спіткнулася через сусідського собаку. Сусідський собака гавкнув, і я додала:
— Бачиш? Навіть він мене підтримує!
Ми розреготалися. Я йшла поруч із мамою, наче по подіуму, а люди, що проходили, дивилися з теплом. Я не просто йшла, а назустріч змінам.
Коли я проходила між вітринами, почувалася, ніби потрапила в казковий ярмарок. Усе блищало, вабило й шепотіло: «Дашо, подивись!» Час від часу ловила мамин теплий погляд.
Навіть якщо я нічого не купувала — кайфувала моментом: приміряла смішні капелюшки, крутилася перед дзеркалами.
— Даринко, спробуй цей капелюх — Підсунула мама. Я вдягнула його, і він злетів на бік, як шапка клоуна.
— Ой, мам, я справжня зірка подіуму! — Закричала я й зробила драматичний поворот. Люди сміялися.
Потім ми підійшли до косметики. Я пробувала всі відтінки помад, нафарбувала губи червоним, потім фіолетовим… Виглядала, ніби мене знімали для плакату «Хто розбив веселку?»
— Мамо, дивись! — Підморгнула я — Може, ще й блиск для обличчя?
— Тільки не переборщи — Сміялася мама, але дозволила мені вибрати пару помад.
І тут мій погляд зупинився на величезному білому ведмедеві в кутку магазину.
— Мамо, дивись. Він же такий самотній! — Драматично почала я.
— Це дорого, доню — Зітхнула мама.
— Він величезний! Тобі ж буде весело його носити по квартирі! — Підморгнула я.
— Ну… добре — Здалася мама, і ведмідь пішов з нами.
Після шопінгу ми зайшли в маленьке вуличне кафе. Я йшла поруч із мамою, усміхнена, з відчуттям легкості й свята. Сонце лагідно гріло обличчя, повітря пахло кавою та булочками. Ми сіли за столик, і я навіть не встигла замовити свій лате, як помітила їх. Трохи далі за сусіднім столиком сидів Сашко… і поруч із ним якась мила дівчина. Вони тихо обговорювали щось, сміялися, і атмосфера між ними була теплою, домашньою. Дівчина сиділа спиною до мене, а Сашко… він обличчям.
Я застигла. Уперше побачила його погляд інакший — глибший, щирий, а посмішка була теплою, як весняне сонце. Він засміявся й легенько тицьнув пальчиком по носі дівчині, мов кажучи: «Ну ти що, така кумедна!» Потім зробив великий ковток лате — і на губах залишилися вуса з крему. Вони засміялися ще голосніше, і я сама не змогла стримати легкого сміху.
— Даринко, що з тобою? І де твій настрій? — Здивовано запитала мама.
Я здригнулася, зніяковіла й швидко відповіла:
— Все добре! — І вже сміялася сама з себе, бо виглядала, точно як маленьке диво.
Повертаючись додому з чудовим настроєм, серце літало. Я відчувала себе… найщасливішою дівчиною на світі. Заходячи в кімнату, одразу почала розкладати обновки. Мама купила собі трошки одягу, а решту — мені. Я тихо посміхнулася, вдячна долі за таку класну маму, яка завжди поруч і підтримує.
Склавши бардак із речей у шафу, я сіла за стіл, роздумуючи й роздивляючись усе, що придбала.
І тут мене зацікавило: хто ж та дівчина з кафе? Чому він з нею такий щасливий, живий? Невже це його дівчина? Мабуть, їй з ним дуже добре, раз вона така весела й радісна. Хотілося б мені мати такого принца.
Сашко сам по собі дуже вродливий… І я глибоко зітхнула. Не саме Сашка, звісно, а когось схожого на нього — того, хто поважав би, цінував і ніколи не принижував. Уява малювала такого «принца» з щирою посмішкою та веселими очима.
Раптом до кімнати зайшла мама й повідомила:
— Завтра приїде твоя сестра.
Миттєво з’явилася радість. Нарешті я не буду самотня! Серце прискорилося, на обличчі з’явилася широка посмішка на всі тридцять два. Навіть найсвітліший день шопінгу не зрівнявся з цією думкою — бо попереду компанія, сміх і маленькі радості справжньої сім’ї.