Глава 4.1

Я зробила кілька кроків доріжкою до дверей, і раптом щось змусило мене підняти голову. За одним із вікон, за прозорою шторою, я чітко побачила постать. Вона стояла нерухомо й дивилася прямо вниз — на мене. Здавалося, ця тінь чекала саме мого приходу. Коли силует помітив, що я його помітила, він відійшов від вікна.
Я невпевнено подзвонила у двері, і майже одразу двері відчинила Христина.
— О, Даринко, ти прийшла! — Привітно сказала вона — Рада тебе бачити. Виглядаєш прекрасно, проходь.
Христина гостинно провела мене до вітальні. На мені було святкове плаття, а Христина була у скромному білому платтячку, її кручене волосся робило її тендітною й ніжною. Разом із цим, Христина була надзвичайно лагідна й добра — і це здавалося мені дуже дивним.
Вітальня була вся прикрашена, грала гучна сучасна популярна музика, столи ломилися від різноманітної їжі, а по кутках стояли різні розважальні штуки. Гостей було багато, і всі були одягнені просто, навіть повсякденно. Навіть Христина не старалася особливо — і складалося враження, ніби не вона іменинниця, а я.
Коли я увійшла, усі завмерли й витріщилися на мене, наче на золото. Подруги Христини, які щось хитрували між собою, замовкли й дивилися на мене серйозним, випробувальним поглядом. Мені стало ніяково — якби я знала, точно не виряджалася б так.
— Даша, почувайся, як удома — Сказала Христина товариськи — Їж, що хочеш, приєднуйся до ігор, потанцюй.
Їсти мені було ніяково, грати — теж не хотілося, бо ті, хто сидять  за столом, відверто  не поважають мене. Тож я вирішила просто розслабитися й потанцювати. Танцювала й веселилася від душі, аж поки не помітила, що на мене знову витріщаються — наче вівці на просо. Ці дивоглядки одразу ж відбили бажання танцювати.
В дитинстві я мріяла стати знаменитістю, але добре, що не стала — бо було б набагато гірше, ніж зараз. Тим часом Христину повідомили, що напої готові. Всі зраділи, адже яке ж свято без бухла. Але Христина виглядала незадоволеною — батьки заборонили їй алкоголь, тому вона з дитячим шампанським і соком у руках обережно ходила серед гостей.
Настрій в усіх одразу опустився, не на це вони чекали. А через деякий час і торт принесли. Великий, красивий, прикрашений і з цифрою шістнадцять. Усі стали навколо іменинниці й підтримували її, Христина ледь стримуючи себе, щоб не заплакати, готувалася задути свічки. У двох людей були хлопавки з конфеті. Одному з хлопців випадково потрапив конфеті в ніс, і він видав гучне "Апчхи!", замість Христини задуваючи свічки.
— Блін! Ну, Вітька! — Вигукнула Христина з розчаруванням і наказала: — Давайте ще раз!
Свічки запалили заново, і цього разу все вдалося. Гості разом і з нею зааплодували.
Настав час дарувати подарунки. Подарунки були від усіх, крім мене. Мені стало трохи соромно — я припхалася без подарунка, і як ні в чому не бувало.
Усі почали веселитися, танцювати й підспівувати популярні улюблені пісні. Моя душа раділа, я навіть не помітила, як трималася на каблуках. На мить я заплющила очі, а коли розплющила — побачила його. Сашко сидів і дивився на мене цим глибоким і заворожуючим поглядом, у якому я здається ледве не потонула.
Раптом хтось із хлопців крикнув:
— Танцювальний батл!
Гості одразу загуділи, утворили коло посеред вітальні, підбадьорюючи один одного. Двоє хлопців виступили вперед. Перший повторював смішні тік-токівські рухи, які більше нагадували танець алкоголіка

ніж щось круте. Усі загнулися від сміху. Другий намагався зобразити робота, але виглядав наче брівно.
— Господи, зупиніть їх, поки не самознищилися! — Не витримала одна з дівчат.
Вітальня вибухнула сміхом. Потім у коло вийшов Сашко. Він рухався впевнено, з відчуттям ритму. Погляди потягнулися до нього, а моє серце закалатало ще сильніше.
— Давай, Дашка, твій вихід! — Крикнув хтось із гостей.
Я спочатку знітилася, але всередині щось підказало: «А чому б і ні?» І вже за кілька секунд я була в колі. Каблуки ледь витримували стрибки, але рухи виходили легкими, навіть граційними. Я сміялася сама з себе, і це тільки більше розбурхувало глядачів.
Танцювала, поки не помітила, що на мене знову витріщаються. Моя охочість танцювати одразу відпала. Подруги Христини замовкли, їхні погляди бриніли іскорками заздрості.
Хтось із гостей схопив пляшку дитячого шампанського й почав її трясти — і бах! — корок вилетів, піна й бризки розлетілися на всіх, хто стояв близько. Я теж потрапила під «фонтан».
— Ви що, зовсім здуріли?! — Вигукнула Христина, витираючи волосся серветкою. Хтось із хлопців у запалі вирішив зробити стрибок, але послизнувся на розлитому шампанському й гепнувся просто посеред кола. За ним упали ще двоє, мов кеглі в боулінгу. Вітальня знову вибухнула від реготу.
Я теж сміялася від душі — так щиро, що навіть забула про всі ці косі погляди. У цей момент я відчувала: хай що б там не казали, але цей вечір я запам’ятаю надовго. Музика стала тихішою і тоді я помітила, як одна з подруг Христини хитро запитала:
— А чому ти без подарунку?                            Відчувши погляди, я спочатку трохи почервоніла, але швидко взяла себе в руки. Я гордо підняла підборіддя і легко посміхнулася                                 — Та що ж ви, дарма хвилюєтеся! Сьогодні ж не про подарунки, а про свято, правда? 
Подруги Христини переглянулися між собою, трохи розгублено, бо не очікували такої легкої й впевненої відповіді. Христина, помітивши, як я зберегла спокій і водночас обіграла ситуацію, усміхнулася, а одна з подруг тихо промовила:
— Ну, вона точно знає, як привернути увагу…
Я ж, відчуваючи внутрішню перемогу, зробила маленький кивок у знак самоповаги й повернулася до гостей:
— А тепер, давайте веселитися! Музику голосніше!   Христина, нарешті зібравши сили, різко сказала:
— Даринко… де твій подарунок? Це зовсім негарно і нагло! 
Я лише спокійно посміхнулася, відчуваючи, як серце б’ється швидше:
— Та що ви, Христю, сьогодні свято, а не перевірка на ввічливість. Мій подарунок — це моя присутність, і , думаю, цього достатньо. 
Христина стиснула зуби, почала червоніти й кидати погляди на гостей:
— Ха! Ну так, звичайно, твоя «присутність»… І це ти називаєш подарунком?! 
Я знизала плечима, підморгнула комусь із гостей і спокійно відповіла:
— Краще подарунок у вигляді танцю, ніж коробка з непотрібними дрібницями, правда ж? 
Христина, тепер уже сильно розлютившись, голосно крикнула і накинулася на мене:
— Як ти смієш?! Ти що, зовсім безсмертна?!  
Я, не втрачаючи спритності, впала на коліна й завдяки своєму росту заїхала на лєноліумі під стіл. Гості сміялися диким сміхом.
— Стерво, де там є?! — Крикнула вона — Я тебе навчу, як поводитися на чужому святі!
Я зняла підбори, вилізла з-під столу, показала язик і хитро помахала їй.        Вона кинулася за мною, але я спритно ховалася: то за декорацію, то за одного з хлопців. Христина ледь не збила його. Я перестрибнула через диван, вона спіткнулася й впала на нього.
— Дашко, та ти викапаний паркурист! — крикнув хтось із гостей, і всі заржали ще голосніше.
Христина майже спіймала мене, але послизнувшись на шампанському впала прямо на мене, а їй на голову торт, салати і вся «поляна». Я боляче вдарилася, але швидко використала момент, щоб втекти до гостей. Гості сміялися, аплодували й свистіли. Свято офіційно закінчилося, коли на крики прибігли батьки Христини.
Я йшла додому, обійнявши себе, тремтячи від осіннього холоду. Ліхтарі, машини, запах бензину, музика з магазинів і відлуння веселої компанії — усе це змішалося в один хаотичний, але чарівний вечір. Мені було страшнувато й образливо, трохи соромно, але я відчувала, що внутрішньо залишилася сильною.
Мама побачила мене заплакану, обійняла й розпитувала, що сталося. Я все розповіла. Мама міцніше мене обійняла й сказала:
— Ти молодець, не здалася. Люди з таким ставленням на подарунки взагалі не заслуговують. Ти вчинила правильно. Вони могли б добряче познущатися, але ти показала себе сильною.
Ми зробили висновок бути уважнішими й не довіряти підозрілим особам. Потім пішли в супермаркет по чіпси й коли і обіймаючись дивилися улюблений фільм.