Глава 3

Я уважно роздивлялася себе в дзеркалі. Моє кручене волосся виглядало навіть непогано, легкий макіяж освіжав обличчя, а рожеву сорочку гарно підкреслювала чорна розлітайка. «Хм, наче все окей» — подумала я й крутнулася кілька разів. Добре, що в мене є старша сестра-модниця, бо без неї я б точно так не виглядала. Щоправда, з тональним кремом перебір — я ж усе життя не фарбувалася. Добре хоч прищиків майже немає, тож можна обійтися й без цього.
Я ще раз покрутилася й, глянувши собі прямо в очі, підморгнула.
— Ну, гравітаціє, сьогодні ти мене точно не здолаєш — Усміхнулася я сама до себе.
Поцілувала на прощання Мандаринку, схопила рюкзак і прихопила моднячі високі підбори сестри. Взула їх уже в коридорі, бо спускатися сходами в таких ходулях — це як мінімум олімпійський вид спорту.
Мама, почувши цокання, визирнула з кухні й аж рот відкрила.
— Ого! Даринко?.. Доню, невже це ти?
— Ага — Я хитро кивнула.
— А що це у вас сьогодні свято якесь?
— Ні, я просто вирішила змінити свій імідж.
— Ух ти, я вражена! — Мама посміхнулася, але одразу глянула оцінювально, злегка піднявши брову — А ти впевнена, що брати таке взуття до школи — хороша ідея?
— Та я тебе прошу! У нас усі одягаються, як хочуть. Тим більше, Свєтка сама дозволила їх одягти — Збрехала я, бо сестра й не знала, що я їх позичила.
— Ну, гаразд… — Мама ще раз оглянула мене з ніг до голови й задоволено кивнула. — Біжи, а то і так запізнилася.
Я поцілувала її в щоку й рушила. На вулиці відчула, що ходити на підборах — це не просто. Я йшла, як кінь на підковах, і остаточно сповільнилася, коли ліва нога завернулася, і я ледь не гепнулася. Добре, що ніхто не бачив.
Упевнено постукала у двері класу й відчинила їх. Вчителька вже відкривала рот, щоб зробити зауваження, але замість слів у неї вирвалось тільки здивоване:
— …
— Добрий день, вибачте за запізнення — Сказала я, впевнено піднявши голову.
Учителька мовчки кивнула. Я випрямила спину й граційно пішла до своєї парти. Христина з подругами витріщилися, аж щелепи поопускали. Сашко взагалі не відводив від мене очей. Дівчата ковтали повітря від заздрощів, а хлопці закусували губи, роздивляючись мої ноги.
І от — бах! Каблуки завернулися в різні боки, і я опинилася на колінах посеред класу.
Сміх знову вибухнув. Я, червона як помідор, піднялася, але цього разу не промовчала:
— Сонце має один мінус. Коли показуєш усі свої тридцять два, вони відсихають. А посмішка без зубів — це вже не посмішка. Тож тут не веселитися треба, а хвилюватися.
Клас притих. Я сіла на своє місце й кинула холодний погляд на вчительку. Її усмішка теж почала зникати. Усередині в мене заіскрилася маленька перемога: план працює.
Увесь урок я відчувала погляди. Христина з подружками шепотілися вже без єхидних усмішок, а з серйозними, трохи наляканими обличчями. Навіть Сашко — замість звичної ухмилки — дивився серйозно. Його глибокий погляд змусив мене занервувати. «Що йому треба? Чому він так на мене дивиться?» — думала я, стискаючи ручку в руках. Щоки зрадливо горіли, але врятував дзвінок.
— Як почуваєшся після падіння? Сустави цілі? — Єхидно запитала Христина на перерві.
— Все чудово. А ти як? Не болять кістки перед завтрашнім днем народження? — Я посміхнулася куточком губ.
Христина зблідла, її вії нервово кліпнули. Я добила її:
— А спинка твоя як? Ще не нажила горба від постійної пози за партою?
Її подруги втратили дар мови. Я, не чекаючи відповіді, пішла.
Коридор дивився на мене по-новому. Я більше не була стіною, повз яку просто проходять. Зупинилася біля дзеркала. «Все добре, виглядаю окей» — заспокоїла себе й подалася у свою схованку. Там тихенько зраділа: все вийшло.
Ну а раз я сьогодні така красуня — гріх не зробити селфі. Фото на фоні білих стін і сонячних променів вийшло шикарним. У «Інстаграмі» я завжди викладала звичайні знімки, але тепер пора щось змінювати.
Коли я повернулася в клас, Христина майже виставляла себе напоказ перед Сашком: моргала, крутила волосся на пальці, кокетувала. «Фу, аж гидко» — скривилася я. Але знову піймала на собі його погляд. Він дивився тільки на мене. І це мене нервувало ще більше.
На щастя, урок закінчився, і сусідка з першої парти тихо прошепотіла:
— Ти сьогодні дуже гарна, тебе навіть не впізнати.
Я тепло посміхнулася й відповіла:
— Дякую.
Я вже збиралася додому, коли хтось різко штовхнув мене плечем. Нога підвернулася.
— Ой, вибач, я навмисне — Кинув Сашко й пішов далі.
— От козел… Ну я тобі завтра покажу — прошипіла я крізь зуби, шкутильгаючи й зрештою знявши підбори. Дорога додому минула босоніж, але з відчуттям, що сьогодні я зробила перший крок до себе нової.
Увечері, лежачи в ліжку, я задумалась над ще одним планом: знайти справжнє захоплення. Малювати? Читати? Це все добре, але мало. І тут мені майнула думка: «А може… дзюдо?».