Глава 2

Сьогодні я сподівалася, що нова вчителька замінить злу математичку, але на жаль, цього не сталося. Коли я її побачила, у мене зникло дихання, серце застукало шалено, а руки тремтіли. Вона холодно поклала на стіл стопку зошитів:
— Добрий день. Пишемо самостійну роботу. Дарино, роздай зошити, будь ласка.
Я ковтнула слину й повільно підійшла до неї.
— Можна трохи швидше? Час, якби, не вічний! — Різко додала вчителька.
Я одразу зашевелила булками швидше і почала роздавати зошити. Коли черга дійшла до Сашка, я сором’язливо відвернулася — його глибокий погляд завжди робив мене слабкою. Та перечепившись об його ногу, я голосно “Ой!” — і зошити розлетілися по класу, а я впала лицем на ленолеум.
— Саня, ти просто молодець! — Почувся голос одного з хлопців.
— Та що це, чорт забирай! — Закричала математичка — Зараз дограєтеся!
Я червоніла, збираючи зошити. Сашко посміхався єхидно, а хлопці тисли йому руки. Я зрозуміла: серед однокласників є ті, хто отримує задоволення від чужих помилок, є ті, хто боїться, і є ті, хто просто мовчки спостерігає.
На перерві я здала порожній зошит і сховалася з книгою. Та Христина зі своїми подругами помітила мене:
— Дашко, а що це ти постійно кудись тікаєш? — Спитала вона з єхидною посмішкою.
Книга летіла з рук в руки, поки не потрапила до Сашка, а хлопці почали кидати мій рюкзак по колу. Я бігала за ним, але через маленький ріст нічого не могла зробити. Клас ряснів сміхом. Я вперше усвідомила, хто є “лідером”, а хто лише його фанатом, і що більшість однокласників мовчки підтримує цей булінг.
Після дзвінка я тремтяча сиділа на уроці, думаючи про свій маленький порятунок — сусідку спереду, за якою можна сховатися. Очі набиралися сльозами, але я їх швидко стирала. Я помічала, як деякі однокласники переглядалися, хтось підморгував друзям, коли Христина вела свої підколи. Я зрозуміла, що вони всі частково “учасники гри”, а я — жертва.
Під час хімії, коли я повільно йшла до класу, Христина з подругами крокували назустріч з єхидними посмішками. Коли я сіла за парту, почула сміх. Нічого не зрозуміла, але помітила однокласницю спереду з великим співчуттям в очах. Вона жестом показала мені повернутися, а потім здерла аркуш зі спини, на якому великими буквами було написано ЛОШИЦЯ.
Це була остання крапля. Відтепер я на кожній перерві тікатиму до своєї схованки, ігноруючи підколи. Додому поверталася з сумними думками, слухаючи музику у навушниках. Вдома плакала, грюкнула дверима, що аж мама вигукнула з першого поверху чи все в мене добре, а зі стіни впала картина. Як ці двері не вилетіли не відомо.
Я почала замислюватися про кожного однокласника. Деякі отримують задоволення від принижень інших, як Сашко та Христина. Інші бояться втратити прихильність лідерів і просто мовчки дивляться. І тільки кілька проявляють співчуття, як моя сусідка спереду. Я відчула, що більше не хочу залишатися пасивною жертвою.
Сидячи на підлозі у своїй кімнаті, я прошепотіла:
— Окей, Гугл…
І він підказав мені, як креативно і круто завтра все почати. План вже почав формуватися, і я знала: завтра — мій перший день змін.