Глава 1

Я прокинулася від того, що сонце вирішило зробити зі мною фотосесію без дозволу. Промені били просто в очі, мов би хтось включив прожектор на концерті Бейонсе, а я лежу вся така з розтріпаним волоссям і з подушкою, яка має сліди від слини. Ну чарівність, одним словом.

— Проспала! — Очі як тенісні м’ячі, серце в п’ятки, і я ракетою вилітаю з ліжка.

Уявіть собі солдата на підйомі — це була я. Піжама летіла в один бік, худі з джинсами — в інший. Звісно, той самий образ: рожеве худі, потерті джинси. Моє «стильне» комбо, яке бачила вже вся школа. Якби робили конкурс «найменше варіацій в одязі», я б виграла перше місце.

Волосся… ах, волосся. Збирати? Та ні, максимум розчесала три рази й сказала: «Ну, і так зійде». До речі, факт: середньостатистична дівчина витрачає 55 хвилин на збори вранці. Я витратила… хвилин п’ять. І то половину з них просто бігала по хаті, як божевільна.

Телефон показав катастрофу: урок уже йде. Ну, ще й вмитися, зуби почистити? Мрії. Хай живе жуйка в кишені! Щоправда, відчуття, що ти зранку не вмилася, ніби твоя шкіра вирішила мститися й шепоче: «Ти за це поплатишся прищем!»

Схопила рюкзак — і вперед. На шляху мало не збила маму.
— Вибач! — Кинула, пролітаючи повз.
— Знову проспала? — Руки на грудях, голос суворий.
— Мамо, ну не починай! Це в останній раз, клянусь! 
На вулиці спека. Сонце світило так, ніби спеціально домовилося зі мною: «Ага, проспала? Тримай ще й спеку бонусом». Я бігла й згадала факт, що коли людина біжить із рюкзаком, то виглядає як черепаха-ніндзя без зброї. Це була я.

Нарешті школа. Дихаю, як Бобік у спеку, вся червона, ніби щойно мене обсипали перцем. А ще другий поверх… ну чому саме другий? Могли б мій клас перенести на перший, заради таких як я. Але ні. Доля сувора.

Стою перед дверима класу, думаю: «Зараз дістану пряників…». Серце калатає так, що в голові лунає барабанний концерт. Відкриваю двері… і бачу — інша вчителька. Фух! Але хихотіння однокласників не забарилося.

Йду до місця — бац! Спіткнулася об чиюсь ногу й розтягнулася на весь лінолеум. Весь клас регоче, я лежу, як морська зірка на суші. А головне — жуйки в роті вже нема. Ковтнула разом з падінням.

Піднімаю волосся з обличчя й бачу його. Сашко. Самозадоволена ухмилка, очі, від яких можна забути таблицю множення. Він навіть не помічає, що мені соромно до сліз.

Фізкультура теж стала шоу. Я переплутала команди, м’яч у сітку не полетів, фізрук посинів мов бузина від злості. А я? Стояла й думала: «А може, я просто створена для шахів?» Бо з баскетболом у мене відносини як у кішки з водою.

І от знову… його очі. Я відволіклася, і — ба-бах! М’яч у голову. Упала. Весь клас знову сміється. Чесно, у мене відчуття, що я знімаюся в серіалі «Пригоди невдахи».

Добре, що була книга про рабиню, яка стала принцесою. Я тікала на перерві й читала її в затишному куточку, де мене не знайдуть. Це був мій паралельний світ, де я могла бути сильною, красивою, а не тією, з кого сміються.

Дорогою додому — знову пригоди. Кошеня ледь не потрапило під машину, я врятувала його й отримала від водія… ну, скажемо так, «словесні трендюлі». Але тепер у мене була Мандаринка — руде диво, яке одразу мене полюбило.

Увечері знайшла свою ручку в холодильнику поруч із шоколадкою. І зрозуміла, що я або геній, або вже не сплю нормально.

І от лежу, думаю: чому саме Сашко? Він же найбільше знущається. Але серце дурне, йому логіка не потрібна.