Розділ 20 — Сингулярність Квітки

Межа Сонячної системи не була стіною. Вона була мембраною — тонкою, ледь відчутною зоною, де сонячний вітер нарешті згасав, поступаючись місцем холодному й чистому диханню міжзоряної безодні.

​Станція «Ауреліон» підійшла до цієї межі вже не як об'єкт із металу. Вона виглядала як велетенська, розгорнута в просторі квітка з кришталевими пелюстками-вітрилами, прошитими золотими нитками фотонної шкіри.

​— Це тут, — голос Лади пролунав не через динаміки, а безпосередньо в думках екіпажу.

​Вони всі зібралися під головним куполом. Але вони більше не стояли на підлозі. В умовах нової гравітації, створеної біополями Саду, вони м’яко дрейфували в повітрі, що світилося від надлишку кисню та спор.

​Навколо них відбувався фінальний етап перетворення. Стіни станції стали прозорими, як мембрана клітини. Вони бачили космос не через ілюмінатор, а всією поверхнею своєї нової сутності.

​І тоді вони побачили Відповідь.

​З боку міжзоряного простору назустріч їм випливала хмара. Вона не була туманністю чи скупченням пилу. Це була така ж мережа, як їхній Сад, але масштабом у цілі світлові роки. Велетенські волокна живого світла, що пульсували в темряві, чекаючи на нове насіння.

​Це не був «контакт» із прибульцями. Це було повернення додому. Сад на «Ауреліоні» був лише маленьким паростком великої космічної екосистеми, яка засівала галактики життям протягом мільярдів років. Людська техніка лише випадково дала йому ґрунт і шанс вирватися за межі планети.

​— Ми не перші, — прошепотіла Сара, відчуваючи, як її свідомість зливається з мільйонами інших розумів, що жили в цій мережі.

​— І ми не останні, — додала Лея.

​У момент торкання першої пелюстки «Ауреліона» до міжзоряної мережі, станція спалахнула сліпучим білим світлом. Біохімічний код екіпажу, Саду та металу станції остаточно переписався в інформаційну матрицю Всесвіту.

​Тіла людей почали розчинятися, перетворюючись на чисту енергію, але їхні почуття, їхня любов, їхня пам’ять про Землю залишилися. Вони стали нервовими вузлами в організмі космосу.

​Земля, 100 років потому:

Астрономи зафіксували на місці, де зник «Ауреліон», нову зірку. Вона не була схожа на інші — її спектр випромінював радість, а її світло допомагало рослинам на вмираючій планеті рости вдвічі швидше, пробиваючи бетон і сталь.

​Станція «Дарвін» виконала своє призначення. Вона довела, що життя — це не боротьба за виживання.

​Життя — це нескінченне прагнення розквітнути там, де раніше була лише темрява.

​