Розділ 19 — Трансформація

Земля перетворилася на маленьку блакитну іскру позаду, а Сонячна система почала розмиватися в довгі смуги світла. Станція «Ауреліон» більше не була механізмом. Тепер це був Ковчег, де залізо стало скелетом, а Сад — плоттю та нервовою системою.

​Зміни у свідомості екіпажу почалися на межі орбіти Марса.

​Першим це відчув Максим. Він помітив, що йому більше не потрібно перевіряти цифри на моніторах. Він відчував швидкість станції через пульсацію у власних скронях. Він відчував температуру обшивки, як тепло власної шкіри.

​— Я не просто бачу курс, — сказав він під час спільної вечері, яка тепер складалася з солодких, насичених фотонами плодів. — Я відчуваю, як простір попереду нас… розступається.

​Лея зафіксувала остаточну стадію інтеграції. Наноспори Саду завершили перебудову нервових закінчень екіпажу. Тепер вони були підключені до «Глобальної Мережі» станції. Коли Сара думала про зміну курсу, ліани на зовнішній обшивці напружувалися, коригуючи кут вітрил. Це була пряма нейробіологічна передача команд.

​— Ми втрачаємо індивідуальність? — запитав Артем, дивлячись на свої руки, крізь які тепер проходило м'яке зелене сяйво.

​— Ні, — відповіла Лада. — Ми розширюємо її. Ми більше не поодинокі голоси. ми — симфонія.

​Сад почав готувати їх до першого послання. Це було необхідно — не для того, щоб попросити допомоги, а щоб поставити крапку в історії людства, яким вони його знали.

​Сара підійшла до центрального вузла зв'язку, який тепер нагадував величезну пульсуючу квітку з кришталевими пелюстками.

​— Земля все ще слухає, — сказала вона. — Навіть якщо не розуміє.

​Вона не стала набирати текст. Вона просто поклала обидві руки на пелюстки, заплющила очі й дозволила Саду зібрати їхні спільні думки, спогади про запах дощу, про тепло сонця і про неймовірну тишу космосу, що стала їхнім новим домом.

​Послання пішло в ефір не в цифрах, а в потужному гравітаційно-біохімічному сплеску. На кожному радіоприймачі Землі, на кожному екрані на мить з’явилося одне-єдине зображення:

​Паросток, що пробиває сталеву плиту, і сонце, що сходить у його листі.

​Під зображенням не було підпису, але кожен, хто його бачив, відчув дивний спокій і невимовний сум за чимось, що людство втратило, але «Ауреліон» зміг зберегти й виростити.

​— Вони почули, — прошепотіла Лада, відчуваючи, як станція робить потужний ривок уперед, покидаючи межі впливу Сонця.

​Тепер попереду була лише темрява, але вона більше не лякала їх. Бо вони не просто летіли крізь порожнечу.

​Вони несли в собі Світло, яке навчилося рости.

Лея стояла в медблоці, який тепер більше нагадував скляний кокон, обплетений живою прозорою тканиною. Вона дивилася на свої долоні, де під тонкою шкірою перепліталися блакитні вени та сріблясті нитки міцелію.

​Її пам'ять тепер працювала інакше. Вона більше не була лінійною. Згадки спливали не як кадри кіноплівки, а як запахи чи теплові відблиски.

​Вона згадала Землю.

​Згадала стерильну білизну своєї лабораторії в Женеві. Холодний дотик сталевих інструментів. Постійний, ледь чутний шум кондиціонерів, який вона тоді вважала тишею. Вона згадала, як боялася кожної мікротріщини на герметичних боксах, як панічно мила руки після кожного контакту з «неконтрольованим» середовищем.

​— Ми так боялися хаосу, — прошепотіла вона, торкаючись пульсуючої стіни.

​Вона згадала свій останній вечір перед вильотом. Парк біля космодрому. Тоді дерева здавалися їй просто фоном, декораціями, джерелом кисню та тіні. Вона згадала старий клен, який помирав від міської іржі, і те, як вона просто пройшла повз, занурена в розрахунки доз опромінення для екіпажу.

​Тепер вона відчувала біль того клена. Через спільну мережу Саду вона розуміла кожну клітину, якій бракувало вологи, кожен корінь, що задихався під асфальтом.

​Лея згадала обличчя своєї матері. Вона намагалася викликати цей образ у пам'яті, але Сад м'яко трансформував його. Мати більше не була окремою людиною — вона стала частиною циклу. Її голос тепер звучав у шелесті листя над головою, її тепло відчувалося в бурштиновому світлі, що заливало коридори.

​— Ми не покинули їх, — зрозуміла Лея.

​Вона згадала свій перший страх, коли побачила «фотонну шкіру» на мохах. Вона згадала, як хотіла знищити її, як вважала це пухлиною, біологічною помилкою. Зараз це здавалося їй таким же безглуздим, як якби ембріон намагався знищити власну пуповину.

​З кожним кілометром, що віддаляв їх від Сонця, людські спогади Леї ставали менш чіткими, але більш значущими. Вона більше не згадувала дати, назви чи формули. Вона згадувала відчуття.

​Відчуття того, як це — бути частиною чогось, що не має меж.

​Сад усередині неї м’яко пульсував, заспокоюючи залишки її людського страху перед невідомим. Лея заплющила очі й побачила не темряву, а нескінченну мережу світла, що з’єднувала їхню станцію з далекими зірками.

​Вона згадала, ким була раніше. І з полегшенням усвідомила, що нарешті стала кимось іншим.

​— Ми — не кінець, — подумала вона, і ця думка розійшлася по всій станції, як круги по воді. — Ми — розквіт.