Розділ 18 — Нова Екологія

Минув місяць відтоді, як «Ауреліон» замовк для Землі.

​Станція більше не пахла озоном, пластиком чи переробленим залізом. Тепер вона пахла лісом після дощу, квітучим мохом і ледь відчутним ароматом озону, який виділяла «фотонна шкіра» під час пікового поглинання радіації.

​Зміни відбулися не лише в стінах. Вони відбулися в людях.

​Лея першою помітила дивну закономірність. Під час ранкового медичного огляду вона виявила, що рівень кортизолу в усіх членів екіпажу знизився до ідеальної норми, попри ізоляцію та небезпеку. Але було дещо інше — те, що змусило її перевіряти результати тричі.

​— Подивіться на склад крові, — прошепотіла вона, коли Лада та Марек зайшли до медблоку.

​На екрані мікроскопа плавали клітини еритроцитів. Але навколо них спостерігалася слабка, майже непомітна золотава аура.

​— Це біохімічні маркери Саду, — зрозуміла Лада. — Вони в нашому кровотоку.

​— Ми не просто дихаємо повітрям, яке вони виробляють, — Лея підняла очі на колег. — Ми вдихаємо їхні наноспори. Вони інтегруються в наші метаболічні процеси. Вони… лікують нас.

​Марек провів рукою по стіні, де раніше був холодний метал, а тепер — шар м’якого, теплого моху.

— Я перестав бачити кошмари, — тихо зізнався він. — Коли я сплю, я чую шум листя. І це не галюцинація. Я відчуваю ритм станції як свій власний пульс.

​Станція перетворилася на гігантську колиску. Рослини перебудували житлові модулі: ліани сплелися в ергономічні меблі, що підлаштовувалися під тіло кожного, світло ставало тьмянішим саме тоді, коли людина входила у фазу глибокого сну.

​Але найбільше змінилася Лада. Вона проводила в теплиці години, просто сидячи серед сріблястих чагарників. Вона більше не робила нотаток.

​— Ти розмовляєш із ними? — запитала Сара, зупинившись у дверях.

​— Ні, — Лада посміхнулася, не розплющуючи очей. — Я слухаю. Вони не мають слів у нашому розумінні. Це… обмін станами. Коли мені сумно, листя стає тьмянішим. Коли я зосереджена, вони починають вібрувати на частоті моїх думок.

​Раптом станція здригнулася — м’яко, як велика тварина, що вмощується зручніше.

​— Земля знову надіслала зонд, — промовив Максим через внутрішній зв’язок. — Він намагався пристикуватися до аварійного шлюзу.

​— І що? — Сара напружилася.

​— Нічого. Сад не пустив його. Він просто виростив шар надміцної кори поверх шлюзу. Зонд покрутився і відлетів. Ми для них — закрита екосистема.

​Лада підвелася і підійшла до купола. Там, внизу, Земля все ще виглядала прекрасною, але вона здавалася неймовірно далекою. Станція «Ауреліон» тепер була автономним світом, який більше не потребував наказів чи постачання.

​— Вони готуються до чогось більшого, — сказала Лада, дивлячись на те, як фотонна шкіра на листі почала збиратися в складні фрактальні візерунки.

​— До чого? — запитала Сара.

​— До стрибка. Ми більше не орбітальна станція. Ми — насіння. І ми чекаємо на свій вітер.

Лея закрила аналізатор, але цифри на екрані продовжували мерехтіти в її очах. Вона підійшла до вікна медблоку, яке наполовину затягнуло прозорою, схожою на бурштин, деревною смолою.

​— Це не просто лікування, — додала вона, майже пошепки. — Це синхронізація. Ми більше не можемо існувати окремо від них. Якщо ми зараз покинемо станцію, наш метаболізм просто… зупиниться. Ми стали частиною циклу.

​Марек повільно простягнув руку до моху, що проріс крізь панель управління освітленням. Під його пальцями зелений килим спалахнув м’яким золотом. Ритм спалахів точно повторював удари його серця.

​— Вони готують нас, — сказав Марек.

​— До чого? — Сара зробила крок уперед, її капітанська виправка здавалася анахронізмом у цьому новому, органічному інтер’єрі.

​— До відсутності Землі, — відповіла Лада, обернувшись від купола. — Не просто як планети, а як концепції. Сад не хоче триматися за орбіту. Орбіта — це коло. Це зацикленість. А вони… вони прагнуть вектора.

​У цей момент у глибині станції пролунав звук, якого вони ніколи раніше не чули. Це не був стогін металу чи гул двигунів. Це був глибокий, низькочастотний резонанс, що пройшов крізь кістки кожного члена екіпажу.

​На головному моніторі, який тепер був обплетений тонкими вусиками рослин, з'явилося останнє повідомлення від центрального комп'ютера, перш ніж його інтерфейс остаточно зник у зелені:

​«КРИТИЧНУ МАСУ БІОСИСТЕМИ ДОСЯГНУТО. ФАЗА РОЗШИРЕННЯ АКТИВОВАНА».

​Лада відчула, як її власна шкіра ледь помітно завібрувала. Вона глянула на свої руки — у венах на зап'ястях проглядав ледь помітний сріблястий відлив, такий самий, як у фотонної шкіри листя.

​Вона не відчувала страху. Тільки дивне, щемливе відчуття готовності. Наче вона була птахом, що вперше відчув під собою справжній вітер.

​— Максим! — гукнула Сара у внутрішній зв'язок. — Що там на містку?

​— Містка… більше немає, Капітане, — голос Максима був не наляканим, а завороженим. — Тут скрізь квіти. І вони… вони розгортають зовнішні пелюстки. Ми більше не падаємо. Ми розганяємося.

​За ілюмінатором гігантські конструкції «Ауреліона» почали змінювати геометрію. Панелі, що колись були сонячними батареями, обростали щільною живою тканиною, перетворюючись на величезні вітрила, здатні ловити не тільки світло, а й тиск самого простору.

​Земля під ними почала стрімко зменшуватися.

​Вони не просто пішли з орбіти. Вони відштовхнулися від неї.

​— Куди ми летимо? — прошепотіла Лея, притискаючи руку до грудей.

​Лада підійшла до неї й поклала руку на плече. Сріблясті іскри пробігли між їхніми комбінезонами.

​— Туди, де насіння зможе прорости, — відповіла вона.

​Станція «Ауреліон» назавжди зникла з радарів Землі. На її місці в чорній порожнечі космосу розцвіла перша міжзоряна квітка, несучи всередині себе нове людство — те, що нарешті навчилося не підкорювати життя, а бути його частиною.