Розділ 17 — Горизонт подій

Тиша після обриву зв’язку тривала недовго.

​Вона була розірвана не голосом Землі, а стогоном самого металу. Станція «Ауреліон», позбавлена зовнішніх коригувальних сигналів і знесилена тепловим ударом, почала втрачати свою єдину опору — швидкість.

​— Ми втрачаємо вектор! — крик Максима з містка пролунав крізь динаміки, перериваючись тріском. — Гіроскопи не справляються з дисбалансом маси!

​Лада відчула це всім тілом. Підлога під ногами хитнулася. Важкість, яка завжди була стабільною, раптом стала примхливою. Її потягнуло вбік.

​— Ми входимо в атмосферу? — Лада вчепилася в обвуглену опору теплиці.

​— Гірше, — відповів Ілля. Його голос тремтів. — Ми завалюємося в некероване обертання. Центробіжна сила розірве обшивку ще до того, як ми почнемо горіти.

​Станція здригнулася так сильно, що одна з освітлювальних панелей на стелі зірвалася і з гуркотом упала поруч із Ладою. Весь корпус «Ауреліона» почав вібрувати — низько, загрозливо. Це був звук металу, який готується стати пилом.

​— Дивіться на ілюмінатор! — вигукнула Лея.

​Крізь товсте скло було видно, як горизонт Землі почав шалено обертатися. Блакитна дуга планети з’являлася і зникала, змінюючись чорною порожнечею космосу. Швидкість обертання зростала.

​— Автопілот мертвий! — Сара відчайдушно била по клавішах на містку. — Зв’язок із зовнішніми двигунами розірвано термічним розширенням! Ми — пасажири в консервній бляшанці!

​Лада подивилася на Сад. Він був напівмертвим, обгорілим, посірілим. Але в його глибині все ще пульсувало те саме бурштинове світло, яке вона бачила хвилину тому.

​— Він не дасть нам упасти, — прошепотіла вона.

​— Ладо, це рослини, а не ракетні двигуни! — крикнув Артем, намагаючись втриматися за поручень.

​Але Сад уже почав діяти.

​Це не було схоже на технічну корекцію. Це було схоже на судоми великого звіра. По всьому периметру теплиці ліани, що проросли в технічні канали, почали стрімко наливатися соком. Вони розширювалися, створюючи неймовірний тиск усередині труб.

​— Що він робить? — Марек витріщився на показники тиску. — Він закачує всю воду в зовнішнє кільце!

​— Він створює противагу! — зрозуміла Лада. — Він перерозподіляє власну масу, щоб загасити обертання!

​Це було неймовірно. Сад жертвував своїми останніми соками, переганяючи рідину в ті частини станції, які найбільше відхилялися від осі. Ліани напружувалися, як сталеві троси. Було чути, як вони тріщать, утримуючи модулі від розриву.

​Срібляста «фотонна шкіра» на вцілілих листках спалахнула сліпучим світлом. Енергія, накопичена за дні симбіозу, тепер скидалася в магнітні стабілізатори станції короткими, потужними імпульсами.

​Обертання почало сповільнюватися.

Різко. Болісно.

​Метал стогнав, але тримався. Сад буквально «зшивав» станцію собою, проростаючи крізь мікротріщини в корпусі й заповнюючи їх своєю міцною, застигаючою смолою.

​— Стабілізація… вісімдесят відсотків, — прошепотів Максим. — Ми вирівнюємося.

​Коли обертання нарешті припинилося, в модулі запала тиша. Тільки десь далеко в надрах станції чувся хрускіт рослинних волокон, що витримали неможливе навантаження.

​Земля знову завмерла в ілюмінаторі — велична, нерухома і тепер зовсім чужа.

​Лада підійшла до центрального стебла. Воно було гарячим на дотик. Сад віддав майже все, що мав, щоб втримати цей шматок заліза в небі.

​— Ми живі, — тихо сказала Сара в мікрофон.

​Але Лада знала: вони не просто живі. Вони врятовані кимось, хто не має голосу, але має волю сильнішу, ніж у всіх інженерів Землі разом узятих.

Тиша, що запала після зупинки обертання, була майже фізичною. Вона тиснула на барабанні перетинки, перериваючись лише сухим тріском рослинних волокон.

​Сад помирав, щоб дати їм шанс. Але він не збирався йти просто так.

​— Тиск у зовнішньому кільці стабілізувався, — голос Максима з містка звувчав як з потойбіччя. — Але ми на 12 градусів поза межами штатної орбіти. Ми дрейфуємо, Ладо.

​Лада не слухала. Вона дивилася, як по обгорілих ліанах пробігають останні судоми. Рослини віддали всю свою воду, весь свій тургор, щоб стати живою противагою. Тепер вони висіли блідими, висушеними пасмами.

​Раптом підлога знову здригнулася. Але цього разу це не було падіння. Це було… тяжіння.

​— Що це? — Лея схопилася за край столу. — Магнітні захвати?

​— Ні, — прошепотів Марек, дивлячись на свій монітор. — Це фотонна шкіра. Вона не просто світилася. Вона згенерувала спрямований енергетичний сплеск.

​Лада підняла голову. Вцілілі листки на самій верхівці купола, що були розгорнуті до Сонця, почали змінювати форму. Вони вигиналися, стаючи схожими на дзеркальні параболічні антени. Срібляста речовина на їхній поверхні почала вібрувати, випромінюючи слабке блакитне сяйво.

​— Вони використовують сонячний вітер, — зрозуміла Лада. — Вони створюють вітрило.

​Це було за межами людської логіки. Рослини, використовуючи принципи квантової оптики, які вони «підгледіли» в архітектурі станції, перетворювали сонячне світло на слабку, але постійну тягу.

​Станція повільно, міліметр за міліметром, почала розвертатися.

​— Ми повертаємося на курс, — видихнув Ілля. — Без палива. Без двигунів. Просто на світлі.

​Сара зайшла в модуль. Її форма була в пилу, на обличчі — садна, але погляд був прикутий до центрального вузла Мережі. Вона підійшла до Лади й мовчки простягнула їй свій планшет.

​На екрані в режимі реального часу відображалася модель станції. Вона більше не була геометрично правильною. Рослини перетворили її на асиметричний організм. Корпус був посилений біополімерами, енергомережі продубльовані живим волокном.

​— Вони не просто стабілізували нас, — тихо сказала Сара. — Вони перебудували «Ауреліон» під себе. Тепер це не корабель. Це тіло.

​Лада торкнулася однієї з висушених ліан. Під її пальцями, глибоко всередині мертвої на вигляд тканини, знову забився пульс. Повільний. Слабкий. Але неймовірно впертий.