Розділ 16 — Точка неповернення

Коридори технічного рівня «Дарвіна» заповнилися важким, вологим повітрям. Вентиляція більше не справлялася — Сад дихав занадто інтенсивно. Лада бігла крізь хмару пари, тримаючи в руках важкий лазерний різак.

​На її планшеті червоним пульсував напис: «ДИСТАНЦІЙНИЙ ДОСТУП: ПІДТВЕРДЖЕНО. ПОЧАТОК ТЕРМІЧНОЇ ОБРОБКИ ЧЕРЕЗ 180 СЕКУНД».

​— Ладо, ти майже на місці! — голос Сари в навушнику дрижав від статичних перешкод. — Земля обійшла наші протоколи через супутникову ретрансляцію. Вони збираються спалити теплицю прямо зараз!

​Лада влетіла у вузол зв’язку. Це була тісна кімната, заповнена серверами. Але вона виглядала інакше. Тонкі, як капіляри, корінці вже просочилися крізь щілини в підлозі й обплели головний комутатор. Вони не ламали його — вони обіймали залізо, ніби відчували, що саме звідси йде загроза.

​— Вибач, — прошепотіла Лада, піднімаючи різак.

​Вона бачила на екрані, як курсор дистанційного оператора із Землі впевнено повзе до кнопки «ВИКОНАТИ». Вони не бачили її. Для них вона була лише крапкою на схемі.

​Лада занесла інструмент над пучком золотавих оптоволоконних кабелів. Це був «пуповина», що зв’язувала станцію з планетою. Увесь світ, уся пам'ять, усі накази йшли через цей дріт.

​— Якщо ти це зробиш, — пролунав ззаду голос Артема. Він стояв у дверях, важко дихаючи. Його обличчя було блідим. — Якщо ти переріжеш лінію, ми станемо привидами. Земля просто вимкне нас із реєстрів. Ми ніколи не повернемося додому.

​Лада подивилася на центральну ліану, що обвивала сервер. Вона відчула, як від рослини виходить ледь помітне тепло. Сад не боровся з Артемом. Він просто чекав.

​— Артеме, — тихо сказала Лада, не опускаючи різака. — Подивися на цей Сад. Він не просто виживає. Він рятує нас. Земля бачить у ньому загрозу, бо не може ним керувати. А я бачу в ньому майбутнє.

​— Вони нас знищать, — прошепотів Артем.

​— Вони вже нас знищують, — відрізала Лада. — Прямо зараз. Одним натисканням кнопки за тисячі кілометрів звідси.

​На екрані спалахнуло: «00:05. ПІДГОТОВКА ДО ВИКИДУ ПЛАЗМИ...»

​— Пробач, Земле, — сказала Лада.

​Вона натиснула на спуск. Сліпуче блакитне полум’я розрізало кабель. Іскри полетіли врізнобіч, освітлюючи темний вузол. Екран монітора миттєво згас. Світло на станції на секунду зникло, а потім перейшло в аварійний бурштиновий режим.

​Тиша стала абсолютною. Жодного шуму від передачі даних. Жодного пікання вхідних сигналів.

​Лада опустила руки. Вона відчула, як вібрація в стінах змінилася. Вона стала рівною. Спокійною.

​— Все, — сказала вона в порожнечу. — Тепер ми самі.

​Вона підійшла до стіни й поклала долоню на ліану. Цього разу їй не здалося: рослина ледь відчутно здригнулася у відповідь. Це не був автоматичний рефлекс. Це було визнання.

​Протокол стерилізації було заблоковано назавжди. Але разом із ним зникла й остання надія на те, що хтось прийде їм на допомогу. Тепер «Дарвін» був не форпостом людства, а ізольованим островом у безмежному океані.

​І цей острів почав рости.

Температура в біомодулі перетнула позначку 45°C. Повітря стало солодкуватим і задушливим — це був запах рослин, що гинули під термічним ударом.

​— Ладо, стій! — крикнув Артем, коли вона вже була біля входу в шахту ядра. — Якщо ти розірвеш зв'язок зараз, ми втратимо не тільки телеметрію. Ми втратимо можливість будь-коли повернутися. Земля спише нас як загиблих.

​Лада обернулася, її обличчя було червоним від жару.

— А якщо я цього не зроблю, ми загинемо через п'ять хвилин від розгерметизації! Подивись на тиск!

​Сад діяв відчадушно. Ліани не просто обплітали сервери — вони почали проникати крізь шви металевих панелей, затикаючи вентиляційні отвори своєю біомасою, щоб утримати вологу. Станція виглядала так, ніби її зсередини поглинав зелений монстр. Але цей монстр намагався загасити пожежу.

​— Воно… воно захищає не себе, — прошепотіла Лея, дивлячись на показники кисню. — Воно перекачує залишки О2 в наші житлові відсіки. Воно задихається, щоб ми могли дихати.

​Це був момент остаточного вибору.

​Марек раптом підняв руки від клавіатури.

— Протокол «Стерилізація» перейшов у фазу «В». Вони запускають скидання атмосфери в космос. Вони просто відкриють шлюзи теплиці.

​— Цього я їм не дам, — Сара впевненим кроком підійшла до термінала ручного блокування. — Ладо, ріж!

​Лада занесла важкий інструмент над пучком оптоволокна, що з’єднував станцію з антеною далекого зв’язку. Це був нерв, який зв’язував їх із людством.

​Раз.

​Іскри полетіли врізнобіч. Монітори на мить згасли.

​Два.

​Зв’язок обірвався. На екрані замість холодного інтерфейсу Землі з’явилося статичне «Signal Lost».

​Тиша, що настала, була ще страшнішою за гуркіт систем. Процедура стерилізації зупинилася на півслові, бо команди більше не доходили. Але теплиця вже була напівмертвою.

​— Температура падає, — тихо сказав Максим. — Але Сад… він не рухається.

​Лада кинулася всередину модуля. Вона пробиралася крізь зів’ялі, посірілі ліани, які раніше сяяли «фотонною шкірою». Тепер вони висіли, як старі мотузки.

​Вона впала на коліна біля центрального вузла, де коріння сплелося з головним процесором. Все було нерухомим.

​— Будь ласка, — прошепотіла вона, торкаючись обвугленого листка. — Ми вільні. Ми самі. Повернись.

​Минула хвилина. Потім друга.

​І тоді, глибоко під металевою плитою підлоги, щось ледь відчутно здригнулося.

​Раз.

Пауза.

Раз.

​Це був слабкий, ледь чутний пульс. Але він був.

​Зів’яла ліана біля руки Лади раптом випустила крихітну іскру бурштинового світла. Вона пробігла по стеблу, як сигнал по нерву. Потім ще одна. І ще.

​— Воно жило! — крикнув Ілля з містка. — Ладо, воно перевантажує систему живлення! Воно використовує енергію акумуляторів для регенерації!

​За склом теплиці, у чорноті космосу, Земля все ще була поруч — велика й мовчазна. Але тут, на «Ауреліоні», починалася нова історія.