Розділ 13 — Новий біохімічний код

Першою це помітила Лея.

​Не через прилади. Через запах.

​У тепличному модулі повітря стало іншим — густішим, ніби відразу після грози. Легкий металевий присмак, звичний для замкнених систем станції, зникав. Замість нього з’являлася свіжа, майже земна волога, насичена чимось гострим і живим.

​— Ви це відчуваєте? — тихо спитала вона, завмерши посеред модуля.

​Марек уже дивився на монітор спектрометра. Його брови були напружено підняті.

— Склад атмосфери змінюється. Але не критично. Це не витік і не збій. Це… доповнення.

​На екрані повільно формувався графік нової сполуки. Вона не відповідала жодній відомій базі даних. Це було не синтетичне з’єднання і не жодне з раніше описаних природних.

​Лада провела пальцями по поверхні листка. Той ледь відчутно теплішав під її дотиком, наче під тонкою шкірою пульсувала кров.

— Вони синтезують щось абсолютно нове.

​— Неможливо, — автоматично відрізав Артем, але його голос уже не звучав впевнено. — Для такого синтезу потрібні миттєві генетичні зміни. Це не відбувається за години.

​Лея розвернула до нього екран планшета.

— Саме це й відбувається, Артеме. Дивись.

​ДНК рослин не мутувала хаотично під дією радіації. Ланцюги перебудовувалися з точністю ювелірного коду. Нові вставки повторювали структуру енергетичних піків станції. Біологія вчилася у фізики, копіюючи алгоритми машини.

​— Це новий метаболічний цикл, — прошепотіла Лада, заворожена рухом хімскладу на екрані. — Вони перетворюють надлишкову космічну радіацію на стабілізуючий ресурс.

​— Тобто… — Максим важко ковтнув. — Сад тепер живиться космосом напряму?

— І «годує» станцію у відповідь, — закінчив Марек.

​Світло в модулі стало м’якшим. Рослини переливалися теплим бурштиновим відтінком, який здавався майже рідким. Їхня «фотонна шкіра» вже не просто відбивала жорсткі промені — вона ніби всмоктувала їх і направляла вглиб коренів.

​І тоді на центральній панелі управління спалахнув новий показник:

​«БІОХІМІЧНИЙ ЦИКЛ: АКТИВНИЙ. СТАДІЯ АДАПТАЦІЇ — ЗАВЕРШЕНА.»

​— Вони більше не адаптуються, — тихо сказала Лада. — Вони функціонують як частина ядра.

​У цей момент «Дарвін» ледь відчутно здригнувся. Це не було схоже на аварійний поштовх чи зсув навігації. Це було схоже на глибокий, повний вдих.

​Лея дивилася на графіки й відчувала, як остання межа між мертвою машиною й живою природою остаточно стирається. Нова сполука, яку синтезували рослини, уже поширювалася вентиляційними каналами, дивним чином стабілізуючи мікроколивання гравітації.

​— Це симбіоз другого рівня, — прошепотіла вона. — Вони інтегрувалися в саму логіку системи.

​Артем повільно опустив руки. Весь його скепсис розбився об ці цифри.

— Якщо це правда… ми більше не єдині інженери на цій станції. Нас відсунули на другий план.

​Лада підняла очі на сяючі крони, що виблискували в напівтемряві. У їхньому ритмічному мерехтінні було щось майже свідоме. Не людське, не штучне, але чітко цілеспрямоване.

​І десь глибоко в кореневій мережі, що обплела головний сервер, імпульс повторився знову. Тепер він мав складний ритм. Ритм, який дедалі більше нагадував складну, багатошарову мову.