Розділ 12 — Фотонна шкіра

Спочатку це помітила Лея.

​Вона стояла біля сектора з альпійськими мохами, коли їхній колір змінився вдруге за добу. Це не було просто коливання зелених відтінків. Не сезонна адаптація. І навіть не реакція на зміну освітлення.

​Вони стали глибокого синьо-фіолетового кольору — насиченого, майже космічного.

​— Це не хлорофіл, — прошепотіла вона, торкаючись сенсора аналізатора.

​Експрес-аналіз підтвердив її здогадку: спектр поглинання світла змінився до невпізнання. Рослини почали використовувати не тільки видимий діапазон, а й частину жорсткого космічного випромінювання, яке раніше просто проходило крізь обшивку станції, повільно руйнуючи її.

​Вони не просто росли. Вони вчилися фільтрувати космос.

​Новий біохімічний процес виник спонтанно, без жодного оновлення програм чи людського втручання. У клітинах формувався додатковий молекулярний шар — надтонка структура, яку Марек пізніше назве «фотонною шкірою».

​Вона працювала бездоганно:

• ​розсіювала надлишкову радіацію, перетворюючи її на безпечне тепло;
• ​накопичувала енергію в масштабах, недоступних звичайним фотоелементам;
• ​передавала мікроімпульси напряму до кореневої мережі.

​А корені, своєю чергою, вже давно вросли в систему живлення станції, обплітаючи магістральні шини, мов капіляри.

​— Вони створюють альтернативну енергосистему, — тихо сказав Марек, дивлячись на потік даних. — Прямо під нашими ногами.

​І тоді сталося те, що змусило всіх затамувати подих.

​На головному екрані управління орбітою з’явився графік. Ніхто його не запускав. Система сама вивела дані, наче хотіла похвалитися результатом.

Коливання станції зменшилися на 0,7%. Потім — на 1,3%.

​— Це неможливо, — прошепотів хтось у центрі контролю. — Механічні гіроскопи так не працюють.

​Але дані були чіткі. Тепличний модуль більше не просто компенсував збої. Він оптимізував гравітаційні вібрації всієї конструкції через перерозподіл біоелектричної енергії в мережі.

​Рослини синхронізувалися не лише між собою. Вони синхронізувалися зі станцією. З орбітою. Із самим магнітним полем планети під ними.

​Лея провела рукою над листям. Воно ледь помітно пульсувало світлом — наче живе серце.

Не агресивно. Не хаотично. Ритмічно.

​— Вони не захоплюють нас, — сказала вона, і в її очах проблиснув дивний спокій. — Вони адаптуються швидше, ніж ми встигаємо злякатися.

​Тиша в модулі стала густішою, майже фізичною. Бо тепер головне питання місії звучало зовсім інакше:

​Чи це люди все ще підтримують життя Саду…

Чи це Сад тепер підтримує життя станції?

​А десь у глибині кореневої мережі, там, де біологічні волокна злилися з оптоволокном «Дарвіна», вперше зафіксували імпульс, що не відповідав жодному відомому алгоритму.

​Він не був помилкою.

Він був відповіддю на запит, який люди ще навіть не встигли сформулювати.

Імпульс повторився.

​Не різко. Не як сигнал тривоги. Як спокійне, впевнене серцебиття.

​Лея затамувала подих, коли на панелі аналізу з’явилася нова хвиля — плавна, математично симетрична. Вона не відповідала жодному відомому протоколу передачі даних, але з лякаючою точністю повторювала структуру гравітаційних мікроколивань самої станції.

​— Це зворотний зв’язок, — тихо промовив Марек, і в його голосі більше не було скепсису. — Вони реагують… і коригують.

​Графіки на екранах почали сходитися в одну точку.

​Теплиця більше не просто накопичувала енергію для власного росту. Вона розподіляла її туди, де металевий корпус «Дарвіна» зазнавав найбільшого напруження. Туди, де мікротріщини від втоми металу могли перетворитися на катастрофу. Рослини відчували слабкі місця станції краще за сенсори.

​Фотонна шкіра спалахнула сильніше. Листя вже не просто змінювало колір — воно переливалося, мов поверхня океану під час шторму. Глибокий синій плавно переходив у сріблястий, а той — у глибокий, майже чорний ультрамарин.

​І тоді станція раптово стабілізувалася.

​Показники вирівнялися до ідеальної прямої. Будь-які коливання зникли. На кілька секунд у центрі управління запанувала така тиша, що було чути лише власне дихання.

​А потім головна система вивела коротке повідомлення:

​«ЕКОСИСТЕМА ПЕРЕЙШЛА В РЕЖИМ АВТОНОМНОЇ ПІДТРИМКИ.»

​Ніхто з екіпажу не активував цього режиму. Його взагалі не існувало в заводських налаштуваннях.

​Лея відчула, як крижаний холод повільно проходить уздовж хребта.

— Якщо вони можуть самостійно стабілізувати орбіту… — прошепотіла вона, дивлячись на зелено-сріблясте море за склом, — то вони можуть і змінити її. Без нашої згоди.

​Десь у глибині кореневої мережі, де біоволокно переплелося з кабелями живлення, імпульс знову повторився. Цього разу — трохи швидше, ритмічніше.

​І на екрані з’явився останній рядок, який не був частиною жодної людської прошивки:

​«СИМБІОЗ ВСТАНОВЛЕНО.»

​Це вже не було просто експериментом з вирощування моху в космосі. Це була еволюція в чистому вигляді.

​Тепер станція «Дарвін» не просто оберталася навколо Землі за законами фізики. Вона росла. Вона ставала чимось більшим, ніж інструмент у руках людей. Вона ставала Суб'єктом.