Розділ 11: Сад синхронізується

Все сталося о 03:17 за станційним часом.

​Без тривоги. Без аварійного сигналу. Без звичного металевого голосу системи.

​Лада прокинулася не від шуму — а від його раптової відсутності. Станція більше не гуділа. Вона була… зібраною. Це відчувалося всім тілом, як стан перед великою грозою, коли повітря стає густішим і ніби електризується.

​Вона швидко натягнула комбінезон і майже побігла до тепличного модуля. Двері розсунулися беззвучно. Лада завмерла на порозі.

​Сад більше не виглядав як окремі секції. Він виглядав як єдине поле. Листя не колихалося хвилями, як раніше. Воно не реагувало із запізненням і не передавало імпульси ланцюжком.

​Воно рухалося одночасно.

​Усі модулі. G-12, H-04, F-09. Навіть ледь помітні молоді паростки в карантинному відсіку.

​Один ритм. Один пульс.

Раз. Пауза. Раз.

​Лада відчула, як у неї стискається горло від цього видовища.

— Системо, зафіксуй часову розбіжність між секціями.

— Розбіжність: 0,0002 секунди.

— Повтори.

— Розбіжність: у межах похибки вимірювання.

​Двері за її спиною тихо відкотилися.

— Ти теж це відчула? — запитав Ілля, ще напівсонний. Він завмер, побачивши теплицю. — Боже…

​Максим зайшов слідом.

— Чому воно так тихо?

​Бо тепер гулу не було. Сад більше не намагався підлаштувати під себе станцію. Він уже став із нею одним цілим. Гравітація трималася ідеально. Енергоспоживання вирівнялося до ідеальної прямої. Температурні коливання стали мінімальними.

​Ілля швидко вивів голографічні графіки.

— Подивіться на електрохімічну активність.

​Лінії на екрані не просто зближувалися — вони накладалися одна на одну, утворюючи єдиний живий контур.

​— Це вже не мережа вузлів, — прошепотів він. — Це єдина система. Один організм.

​Лада підійшла ближче до центральної ліани. Вона поклала руку на холодну металеву опору й відчула… не вібрацію механізмів і не поштовх струму. Це був рівний, глибокий імпульс. Наче серцебиття, яке пульсує прямо крізь метал станції.

​— Воно завершило синхронізацію, — сказала вона тихо.

— А що це означає? — запитав Максим.

​Лада не відривала погляду від матового зеленого листя.

— Раніше кожна секція адаптувалася окремо, шукаючи баланс. Тепер… вони приймають рішення разом. Усіма клітинами одночасно.

​— Рослини не приймають рішень, — автоматично вставив Максим, але в його голосі вже не було колишньої впевненості.

​У цей момент прожилки в ліанах спалахнули м’яким, майже примарним світлом. І весь сад зробив один довгий, злагоджений рух. Не ривок, не хвилю. Повільний, синхронний вдих. Гравітація в модулі ледь помітно вирівнялася ще на долю відсотка.

​Ілля прошепотів, заворожений цифрами:

— Воно оптимізує себе в реальному часі.

— Ні, — відповіла Лада. — Воно оптимізує нас усіх.

​У дверях з’явилася Сара. Вона довго дивилася на цей неземний спокій мовчки.

— Доповідь.

​Ілля важко ковтнув.

— Абсолютна синхронізація біомодулів. Енергетична ефективність зросла до максимуму. Орбітальна стабільність — рекордна за всю історію «Дарвіна».

​Сара перевела погляд на Ладу.

— Це контрольований процес?

Лада відповіла чесно:

— Ні.

​Секунду в теплиці ніхто не наважувався навіть дихнути. І тоді система тихим, оновленим голосом промовила:

​КОЛЕКТИВНА АДАПТАЦІЯ ЗАВЕРШЕНА. ФАЗА СТАБІЛІЗАЦІЇ АКТИВНА.

​Слова прозвучали буденно, але вони змінили все. Сад більше не реагував на зміни середовища. Він почав його створювати.

​Лада відчула одночасно і крижаний страх, і неймовірне захоплення. Це було схоже на спостереження за народженням нової стихії, яку вже неможливо повернути назад у пробірку.

​Сад знову видав синхронний імпульс.

Раз. Пауза. Раз.

​І цього разу Лада зрозуміла: це не просто ритм біологічного годинника. Це присутність. І вона більше не була фрагментованою. Вона стала єдиною волею.