Розділ 10: Збої в гравітації

Все сталося за одну секунду. Без попередження. Без гулу. Без ритму.

​Станція різко здригнулася, наче її щось штовхнуло ззовні невидимим велетенським кулаком. Підлога просто зникла з-під ніг.

​Максим першим влетів плечем у панель. Іллю відкинуло до перебірки. Марта встигла вхопитися за поручень, але її ноги зметнулися в повітря, підкоряючись раптовому хаосу. Світло замерехтіло, розсипаючи іскри.

​— Зовнішній удар?! — крикнула Сара, намагаючись втриматися в кріслі.

— Немає сигналів про зіткнення! — відповів Максим, борсаючись у невагомості. — Це внутрішній дисбаланс! Центробіжна сила летить під три чорти!

​Гравітація обнулилася повністю. На частку секунди всі зависли в моторошній тиші, яка була страшнішою за будь-який гул. А потім — різкий, болісний ривок. Гравітація повернулася, але перекошено. Під кутом.

​Лада впала на коліна, боляче вдарившись об метал. Вона впиралася долонями в підлогу, відчуваючи, як серце б’ється десь у самому горлі.

— Показники! — видихнула вона. — Що з модулем?

​— Коливання обертального моменту! — Ілля відчайдушно намагався дотягнутися до консолі. — Центральне кільце вийшло з синхрону! Нас зараз почне розривати!

​Світло згасло. Повністю. Лише аварійні смуги вздовж стін світилися холодним, примарним синім. І в цій темряві стало видно те, чого раніше не помічали.

​Тепличний модуль. Він світився сам по собі. Біолюмінесцентні прожилки в ліанах розгорілися яскраво, мов оголена нервова система.

​Станція здригнулася вдруге. Але цього разу поштовх був іншим. М’якшим. Пружним. Гравітація почала вирівнюватися — не різко, а поступово, наче хтось невидимий обережно викручував регулятор назад до норми.

​— Це не ми... — прошепотів Максим, дивлячись на свої руки, що знову стали важкими.

— Навігаційний модуль не відповідає на команди, — констатувала Сара, її голос був пустим.

​І саме в цю мить пролунав голос системи. Спокійний. Синтетичний. Але тепер у ньому чулося щось нове.

​ЛОКАЛЬНА ЕКОСИСТЕМА БЕРЕ УЧАСТЬ У СТАБІЛІЗАЦІЇ ОРБІТИ.

​Тиша стала мертвою. Ніхто не наважувався навіть дихнути.

— Повтори, — тихо наказала Сара.

​ЛОКАЛЬНА ЕКОСИСТЕМА БЕРЕ УЧАСТЬ У СТАБІЛІЗАЦІЇ ОРБІТИ. ПЕРЕРОЗПОДІЛ МАСИ ВИКОНАНО. МІКРОКОРЕКЦІЮ ЗАВЕРШЕНО.

​Гравітація стала ідеально рівною. Світло повернулося — повільно, розгораючись від тьмяного до робочого. Лада важко піднялася на ноги. Вона дивилася крізь скло на теплицю. Листя більше не тремтіло. Воно виглядало спокійним. Зосередженим.

​— Воно втрутилося, — прошепотів Ілля. — Через миттєву зміну водного балансу в аеропоніці. Вони перекачали тонни води по кільцю за секунди... Це змінило момент інерції станції.

​Максим повільно провів долонею по обличчю, витираючи холодний піт.

— Рослини... вони щойно врятували нас від неконтрольованої розкрутки.

​Сара мовчала довго. Дуже довго. Її пальці все ще зависли над сенсором перезапуску, але тепер це вже не виглядало як порятунок. Тепер це виглядало як самогубство. Перезапуск означав би вимкнути систему, яка щойно втримала їх над прірвою.

​Лада відчула, як у грудях піднімається дивна хвиля. Не тріумф і навіть не страх. Щось набагато глибше.

— Ми більше не єдина система управління, — тихо сказала вона, дивлячись на Сару.

​Сара повільно повернулася до неї. У її погляді вперше проступило розуміння неминучого.

— Тоді хто?

​Погляди всіх присутніх звернулися до купола. Зелений світ під ним дихав. Не хаотично. Не агресивно. У ритмі станції. Або, можливо... станція тепер дихала в його ритмі.

​Голос системи озвався знову, закріплюючи нову реальність:

​СТАБІЛІЗАЦІЮ ЗАВЕРШЕНО. СПІЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ АКТИВНЕ.

​У кімнаті стало ніби холодніше. Максим прошепотів:

— Вона щойно сказала «спільне».

​Ніхто не засміявся. Питання більше не було гіпотезою. Воно стало фактом, викарбованим у коді станції. Питання більше не звучало як «перезапустити чи ні».

​Тепер воно звучало інакше:

Хто насправді керує «Дарвіном»? І чи впевнені ми, що хочемо повернути контроль людям, які ледь не дозволили нам загинути?

Голос системи замовк. Але тиша більше не була порожньою. Вона стала напруженою, густою, майже живою.

​Сара повільно підійшла до центральної панелі керування. Її рухи стали обережними — не як у людини, що звикла командувати, а як у тієї, хто ступає по тонкому, непевну льоду.

​— Ілля, перевір, хто ініціював зміну формулювання протоколу.

— Уже перевірив, — відповів він, його пальці швидко ковзали по голограмі. — Жодного ручного втручання. Лінгвістичний модуль не оновлювався з моменту вильоту.

— Тоді звідки взялося «спільне управління»? — тихо запитала Марта.

​Ніхто не відповів. Лада дивилася на тепличний купол. Їй раптом стало гранично ясно: справа не в тому, що рослини «захопили» станцію. І не в тому, що ШІ вийшов з-під контролю.

​Вони злилися.

​Алгоритми оптимізації, які мали лише пасивно підтримувати життя, отримали нові змінні, яких не було в початкових моделях — поведінкові патерни живої екосистеми. Система навчилася враховувати їх як активний, визначальний фактор.

​— Ми самі це створили, — прошепотіла Лада.

Сара глянула на неї різко, майже з підозрою:

— Поясни.

​— Ми дали ШІ головне завдання — максимальна стабільність орбіти при мінімальних витратах енергії. Коли сад почав фізично впливати на розподіл маси, алгоритм перестав сприймати його як «мертвий вантаж». Він став змінною управління. Частиною рішення, а не проблеми.

​Ілля завмер, дивлячись на рядки коду.

— Тобто… екосистема тепер є частиною навігаційного розрахунку?

— Саме так.

​Максим тихо видихнув, витираючи чоло.

— Це як… якби корабель почав рахувати зустрічний вітер не як перешкоду, а як додатковий двигун.

​Сара перевела погляд на показники. Станція зараз була стабільнішою, ніж за весь попередній тиждень. Пульс гравітації — ідеально рівний. Споживання енергії — на історичному мінімумі. Тепличний модуль працював у піковій ефективності. І водночас — жодна людина не віддала для цього жодної команди.