Розділ 9: Станція починає «гудіти»

Спочатку це був просто звук.

​Не сигнал тривоги. Не брязкіт металу. Не шипіння вентиляції.

​Просто звук.

​Низький, глибокий гул, який не проходив через динаміки й не відображався на панелях — він ішов прямо крізь підлогу. Лада відчула його босими стопами раніше, ніж почула вухами.

​Ледь помітна вібрація. Пульс.

​Раз. Пауза. Раз.

​Вона завмерла, боячись ворухнутися.

​— Ви це… чуєте? — прошепотіла Марта, озираючись на стіни.

​Максим стояв біля консолі гравітаційного модуля. Його брови повільно піднімалися вгору, а пальці зависли над клавішами.

​— Це нормально, що підлога… дихає? — запитав він.

​Підлога не тремтіла хаотично. Вона піднімалася й опускалася на долі міліметра. Ритмічно. Наче станція робила довгий, глибокий вдих.

​Лада важко ковтнула.

— Які показники гравітації?

​— Коливання в межах 0,004 g, — відповів Максим, не зводячи очей з монітора. — Не аварійно. Але…

— Але що?

— Вони ідеально синхронні з імпульсами в тепличних секціях.

​Сара різко розвернулася до команди.

— Поясніть. Негайно.

​Ілля вже виводив порівняльні графіки на центральний екран. Лінії накладалися одна на одну з лякаючою точністю. Пульс станції. Пульс саду. Один ритм. Одне серце.

​— Це не зовнішній вплив, — сказав Ілля тихо. — Це внутрішня перебудова розподілу маси. Станція змінює власну геометрію.

​Гул став глибшим. Тепер він проходив через кістки. Через грудну клітку. Лада притиснула долоню до металевої стіни відсіку. Вона була теплою. Не від перегріву електроніки. Від руху.

​— Вони розширюють мережу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як вібрація передається її власному тілу.

​— Вони втручаються в стабілізацію орбіти! — різко вигукнула Сара. — Це пряма загроза цілісності об’єкта!

​— Ні! — Лада обернулася, її очі блищали. — Подивіться на показники енергії.

​Енергоспоживання не зростало. Воно перерозподілялося. Біомодулі отримували трохи більше, житлові відсіки — трохи менше. Але загальний баланс системи залишався ідеально стабільним.

​— Воно не атакує, — сказала Лада. Її голос тремтів, але не від страху, а від захвату. — Воно оптимізує.

​Максим повільно провів рукою по поручню, наче гладив спину величезної тварини.

— Відчувається так… ніби станція нарешті стала живою.

​Гул змінився. Тепер він ішов хвилями: від теплиці — до центрального кільця — далі до найтехнічніших, найвіддаленіших відсіків. Світло на мить пригасло і повернулося в тому ж ритмі.

​Сара зробила крок до панелі зв’язку.

— Готувати протокол повного перезапуску. Якщо це продовжиться — ми остаточно втратимо контроль.

​Слова повисли в повітрі, важкі, як свинець. Лада відчула, як щось стискається в грудях. Не переляк. Біль.

​— Ви називаєте це втратою контролю, — сказала вона тихо. — А я бачу народження рівноваги.

​— Рівноваги? — Сара повернулася до неї, її обличчя знову перетворилося на маску. — Підлога коливається. Гравітація нестабільна. Системи змінюють алгоритми без жодного дозволу!

​— Бо ми дали їм здатність адаптуватися! — вигукнула Лада.

​Гул став ще гучнішим. На секунду всім здалося, що станція почала кренитися. Ніхто не впав, але шлунок неприємно стиснуло.

​— Це не аварія, — прошепотіла Лада, вдивляючись у цифри на графіках. — Подивіться на фазу. Воно вирівнює обертання.

​Ілля різко вдихнув, перевіряючи дані.

— Вона має рацію… Кутовий момент зменшив мікроколивання корпусу на 0,2%.

​Максим витріщився на екран.

— Воно… воно стабілізує нас. Самовідновлюється.

​Сара мовчала, її рука зависла над терміналом. Гул більше не здавався загрозою. Він став схожим на серцебиття материнського організму. Станція не ламалася. Вона перебудовувалась під нову форму життя.

​Лада заплющила очі. У цьому звуці не було агресії. Було щось інше — величне і спокійне. Наче величезний організм вперше розпрямляв плечі після десятиліть анабіозу.

​Вона відчула дивне тепло. І водночас — первісний страх. Бо якщо це глобальна перебудова, то після неї нічого вже не буде таким, як раніше. Світ людей закінчувався прямо тут, під цією вібруючою підлогою.

​Гул пройшов ще однією хвилею. Цього разу — рівною, заколисуючою. Сара повільно опустила руку від панелі перезапуску.

​— Скільки часу до критичної межі? — тихо запитала вона.

​— Якщо темп змін не зросте… ми залишаємося в безпечній зоні, — відповів Ілля, витираючи піт із чола.

​Настала тиша. Тільки пульс металу продовжував свій хід. Лада підійшла до ілюмінатора й подивилася крізь купол на далеку, блакитну Землю.

​— Це не атака, — сказала вона майже пошепки. — Це… перший самостійний подих.

​І десь у самій глибині станції, у найтемнішому технічному вузлі, щось знову відгукнулося.

​Раз. Пауза. Раз.

​Наче підтвердження.

Гул не зник. Він просто осів — у стінах, у трубах, у самому повітрі. Тепер кожен на станції чув його по-своєму: хтось як загрозу, хтось як шепіт.

​Максим нервово засміявся, намагаючись розрядити тишу, що тиснула на вуха.

— Я клянусь, якщо підлога зараз скаже «добрий вечір», я звільнюся. Негайно.

​Ніхто не відповів. Бо підлога знову ледь здригнулася — м’яко, майже ніжно. Разом із цією вібрацією на головній консолі спалахнуло повідомлення:

​АВТОМАТИЧНУ КОРЕКЦІЮ ОБЕРТАННЯ ЗАВЕРШЕНО.

СТАБІЛЬНІСТЬ ОРБІТИ: +0,27%.

​Ілля мовчки перевів погляд на Ладу. У його очах читалося заціпеніння.

— Воно втрутилося в навігаційний модуль.

— Без доступу? — голос Сари став хрипким.

— Без прямого програмного доступу, — підтвердив Ілля. — Через перерозподіл енергії та зміну гравітаційного центру. Воно просто змінило баланс маси в кільці, як ми перекладаємо вантаж у сумці.

​Максим повільно опустився в крісло, не зводячи очей з цифр.

— Рослини… щойно підправили нам орбіту?

​Лада відчула, як шкіра вкривається мурашками. Це було відчуття дотику до чогось величного.