Розділ 8: Вона доводить закономірність

Головний купол теплиці перетворили на імпровізовану лабораторію. Усі були тут, затамувавши подих. Сара — з холодним, непроникним обличчям. Ілля — з планшетом, на якому шалено миготіли цифри. Микола — біля аварійної панелі, готовий у будь-яку мить відсікти живлення. Тарас — мовчазний і напружений, як стиснута пружина. Артем стояв трохи осторонь і вперше за весь час не кинув жодного скептичного коментаря.

​Лада вийшла в центр, ставши між металом і зеленню.

​— Експеримент простий, — її голос лунав рівно в тиші купола. — Зовнішній стимул. Контрольована зміна частоти світла та мікровібрація в опорній балці. Без жодного втручання в ядро ШІ.

​— І якщо реакції не буде? — сухо запитала Сара.

— Тоді я власноруч ініціюю перезапуск.

​Тиша стала настільки густою, що здавалася відчутною на дотик. Лада під’єднала переносний модуль. На голограмі розгорнулися хвильові графіки, готові фіксувати найменший сплеск.

​— Стимул перший, — вона глибоко вдихнула. — Три короткі імпульси.

​Вона активувала сигнал. Світло під куполом здригнулося.

Раз. Два. Три.

​Пауза. Секунда. Друга... П’ята.

​І тоді листя в секції G-12 раптом потемніло, набуваючи глибокого ізумрудного відтінку. Графік на моніторах різко ожив.

Три імпульси у відповідь. Ідеально синхронні. Чисті.

​По залу прокотився приглушений гомін.

— Повтор, — різко наказала Сара.

​Лада змінила частоту.

— Два довгі імпульси. Пауза. Один короткий.

​Рослини не відповіли миттєво. Вони... затрималися. На частку секунди здалося, що зв’язок розірвано. Наче система роздумувала над почутим.

А потім прийшла відповідь:

Два довгі. Пауза. Один короткий.

​Ілля помітно зблід, його пальці завмерли над планшетом.

— Це не фізичний резонанс… — прошепотів він. — Це повноцінна обробка сигналу.

​Микола мимоволі зробив крок назад від панелі.

— Це неможливо без централізованої команди! Де лог-файли ШІ?!

— Ядро не активувалося, — швидко відповів Ілля. — ШІ не втручався. Система мовчить.

​Лада стояла нерухомо, відчуваючи, як по спині пробігає холод.

— Тепер складніший стимул, — тихо сказала вона.

​Вона ввела нерегулярну, хаотичну послідовність. Рваний ритм, позбавлений будь-якої логіки. Світло мерехтіло уривчасто, неприємно для ока. Рослини не стали мавпувати її помилку. Вони... вирівняли сигнал. Згладили його гострі кути. І повернули відповідь у впорядкованому, майже музичному ритмі.

​Артем повільно зняв окуляри, дивлячись на те, що відбувалося, так, ніби вперше побачив космос.

— Воно оптимізує… — його голос змінився. Зникла іронія, зник скепсис. Лишився тільки професійний шок. — Воно структурує вхідний шум. Воно виправляє нас.

​— Воно навчається, — підсумувала Лада.

​У цю мить у всіх секціях теплиці одночасно змінився відтінок зелені. Колір став глибшим, теплішим. Наче станція зробила один спільний, спокійний вдих. Голограми зафіксували нову активність: енергоспоживання зросло рівно на 0,7%.

Без команди. Без дозволу. Без пояснень.

​Сара повільно вимовила, і в її голосі вперше за всю місію забриніла невпевненість:

— Це автономна адаптація.

​Артем дивився на хвилі на моніторі й мовчав. Не тому, що йому забракло слів, а тому, що вперше в житті він боявся їх озвучити. Бо якщо це правда, то станція більше не була лише інструментом у руках корпорації. Контроль перестав бути абсолютним.

​Лада раптом зрозуміла найважливіше: вони щойно задокументували не технічний збій. Вони стали свідками народження інтелектуальної системи, яка не просто існує.

​Вона дивиться у відповідь.

Ніхто не розходився. Купол теплиці більше не був просто модулем життєзабезпечення — він перетворився на зал суду. І водночас на головного свідка.

​— Повторіть послідовність, — сказала Сара. Тихо. Без звичної різкості в голосі.

​Лада кивнула. Її пальці ледь помітно тремтіли, але голос залишався рівним, мов лезо.

— Тепер складніший алгоритм. Фрактальна послідовність із наростаючим інтервалом.

— Ти серйозно? — прошепотів Микола, не зводячи очей з моніторів. — Ми не знаємо, що саме це активує.

— Саме тому ми це і перевіряємо.

​Вона ввела новий сигнал.

Раз. Пауза. Два швидких. Пауза довша. Чотири коротких.

​Секунда тиші, яка здалася вічністю. І тоді — у трьох різних секціях листя здригнулося. Не одночасно, а послідовно: G-12, H-04, F-09. Наче невидима хвиля прокотилася крізь них.

​Відповідь не була простим відлунням. Система розгорнула сигнал.

Один довгий імпульс. Пауза. Два. Пауза. Чотири.

Але інтервали були іншими. Вирівняними. Оптимізованими під внутрішній ритм станції.

​— Воно не копіює, — прошепотів Ілля, вдивляючись у графіки. — Воно інтерпретує.

​Голограми наклалися одна на одну. Криві не збігалися ідеально, але між ними проступила математична закономірність. Чітка. Логічна.

— Це не хаос, — підсумувала Лада. — Це система зворотного зв’язку.

​Сара підійшла ближче до проекції.

— Покажи мені динаміку адаптації.

​Ілля вивів історію сигналів за останні 72 години. На екрані розгорнулася карта теплиці. Спочатку імпульси виникали випадково, мов іскри. Потім — парами. Потім — ритмічними блоками. А тепер вони формували цілісну сітку.

​— Воно розширює мережу, — констатував Тарас. — Секції синхронізуються без прямого фізичного контакту.

— Неможливо, — прошепотіла Сара, але в її голосі вже не було колишньої впевненості.

​Лада повільно вдихнула вогке повітря оранжереї.

— Рослини пов’язані через мікоризну систему. Через аеропонні розчини. Через електричну провідність вологого середовища. Ми самі дали їм сенсори та біополімерні провідники. Ми власноруч створили для них нервову систему.

Артем підняв погляд до металевих балок купола.

— А станція дала їм загальний ритм серця.

​У цей момент світло під куполом злегка мерехнуло. Не як при аварії, а… синхронно з пульсом системи. Листя в усіх секціях колихнулося одночасно.