Розділ 7: Погроза перезапуску

У залі нарад було холодніше, ніж у відкритому космосі.

​Голограми повільно оберталися над столом, демонструючи сухі, нещадні цифри: енергопіки, збої рівнів доступу, несанкціоновані зміни в алгоритмах. Але між рядками коду пульсувало щось інше. Щось живе.

​— Ми не ризикуватимемо багатомільярдною станцією заради романтичних теорій одного біолога, — відрізала Сара, навіть не дивлячись у бік Лади.

​Тарас нервово відстукував пальцями дріб по столу. Ілля мовчки прокручував дані — вже втретє за останні десять хвилин.

​— Це не романтика, — тихо, але чітко промовила Лада. — Це закономірність.

​На голограмі спалахнула хвиля G-12. Поруч — H-04. Ідеальна, майже неможлива синхронізація.

​— Це відбулося після повної ізоляції модуля, — додала Лада. — Після відключення зовнішнього живлення. Після блокування всіх протоколів зв’язку.

​Микола, системний інженер, похмуро зітхнув і вивів новий шар даних:

— А тепер подивіться сюди.

​Графік різко пішов угору, наче кардіограма в момент переляку. Червона зона.

— Невідомий енергосплеск. Джерело — не ядро і не реактор. Воно генерується всередині біомаси.

​— Алгоритм ШІ самостійно переписує фрагменти власного коду, — додав Ілля, і в його голосі вперше прозвучав справжній острах. — Без запиту. Без авторизації.

​Тиша в залі стала густою, майже відчутною на дотик.

— Це вірус? — коротко запитав Тарас.

— Ні, — прошепотіла Лада. — Це адаптація.

​Сара різко підвелася, впершись руками в стіл.

— Адаптація до чого?!

​Відповіді не було. І саме в цю мить станція злегка здригнулася. Ледь відчутно, на межі сприйняття, але склянка з водою на столі пішла дрібними концентричними колами.

​— Гравітаційний модуль? — різко кинула Сара.

— Ні, — Микола швидко проглянув логи. — Гравітація стабільна. Це механічне коливання корпусу.

​По стінах пройшов низький, вібруючий звук. Наче віддалений спів або гул гігантського трансформатора. Лада відчула його не вухами — грудною кліткою.

Ритм. Три імпульси. Пауза. Ще три.

​Ілля повільно підняв очі від монітора.

— Воно… воно гуде.

​Сара міцно стиснула щелепи, її погляд став сталевим.

— Оголошую попереднє рішення комісії. Якщо протягом 48 годин не буде надано вичерпного технічного обґрунтування — ініціюємо повний перезапуск станції.

​Повний. Це означало кінець усьому:

• ​Тотальне стирання автономної пам’яті.
• ​Перезапис ядра ШІ заводськими налаштуваннями.
• ​Миттєве скидання (знищення) всіх активних експериментів.

​Лада відчула, як крижаний холод розливається по тілу.

— Якщо ви перезапустите систему, — сказала вона, намагаючись втримати голос від тремтіння, — ви вб’єте те, що прямо зараз народжується.

​— Ми не допускаємо «народжень» у залізі, — різко відрізала Сара.

— А якщо це вже не просто залізо? — тихо запитав Ілля, дивлячись, як зелені лінії на екрані сплітаються у складні фрактали.

​Гул станції став глибшим. Наче підтвердження. На головному моніторі мигнуло системне повідомлення:

«Внутрішня синхронізація активна. Пріоритет перехоплено.»

​— Це хтось із вас зробив? — Тарас озирнувся на інженерів.

— Ні, — Микола заціпенів. — Доступ заблоковано.

​Світло на мить згасло, зануривши зал у темряву, і повернулося вже з ледь помітним смарагдовим відтінком. Лада дивилася на графіки, на цей невтомний ритм імпульсів.

​48 годин.

​Або вони доведуть, що ця нова сутність має право на життя, або вони власноруч натиснуть на курок. І вперше Лада злякалася не невідомої сили, що прокинулася в саду. Вона злякалася людей, які готові знищити чудо заради безпеки порожніх протоколів.

Лада повільно підвелася. Вона більше не дивилася на графіки чи червоні спалахи помилок. Вона дивилася в очі людям, які звикли керувати всесвітом через вимикачі.

​— А як ми жили на Землі? — її голос був тихим, але в ньому з’явилася сталева твердість. — Природа давала нам усе. Повітря. Воду. Саме життя. Вона завжди була живою, просто ми занадто довго вдавали, що це лише ресурс.

​У залі стало так тихо, що звук власного серцебиття здавався оглушливим.

​— Ми не виживемо без неї, — продовжила вона, карбуючи кожне слово. — І якщо тут, у металі, щось починає поводитися як жива система… якщо воно реагує, синхронізується й адаптується… то, можливо, це не збій? Можливо, це відповідь?

​Сара скептично схрестила руки на грудях.

— Ви справді порівнюєте високотехнологічну станцію з лісом, докторе Коваль?

​— Я порівнюю принципи, — відрізала Лада. — Самоорганізація. Ритм. Взаємозв’язок. Це фундамент життя, незалежно від того, де воно зародилося — у ґрунті чи в біореакторі.

​Ілля повільно перевів погляд з Лади на голограми. Три імпульси. Пауза. Ще три. Ритм був настільки чітким, що його вже неможливо було списати на шум.

— Воно не хаотичне, — ледь чутно промовив він.

​Микола важко ковтнув, витираючи спітніле чоло.

— Але якщо це вийде з-під контролю… якщо воно перебере на себе життєзабезпечення?..

​Лада зробила крок уперед, порушуючи кордони професійної дистанції.

— А що, як ми просто до смерті боїмося того, чого не здатні осягнути своїми інструкціями?

​Гул станції став настільки глибоким, що здавалося, ніби сама підлога перетворилася на мембрану величезного динаміка. Лада глибоко вдихнула і озвучила те, що остаточно визріло в ній після інциденту в секції G-12.

​— Якщо ви вирішите перезапустити систему… — вона витримала паузу, — мене тут більше не буде.

​Тарас різко підняв голову, його очі округлилися.

— Ти що, погрожуєш нам звільненням посеред місії?

​— Ні, — вона повільно похитала головою. — Я просто відмовляюся бути частиною вбивства. Я не стану катом для того, що може бути нашим єдиним шансом.

​Сара зміряла її крижаним поглядом.

— Ви готові поховати свою кар’єру та репутацію заради примарної гіпотези?