Розділ 5Відповідь

Вона підійшла до рослин.

Листя ледь помітно тремтіло.

Не хаотично.

У такт.

Три імпульси.

Пауза.

Три.

Лада поклала долоню на металеву опору.

І обережно, майже інтуїтивно, постукала у відповідь.
Раз.

Два.

Три.

Тиша.

Серце билося так гучно, що вона боялася, ніби станція це почує.

І тоді —

вібрація повернулася.
Три імпульси.

Пауза.

Три.

Але тепер інтервал був іншим.

Коротшим.

Ніби… реакція.

Лада відсахнулася.
— Ви… — прошепотіла вона. — Ви мене чуєте?

Листя злегка змінило відтінок під лампами — зелень стала глибшою, насиченішою.

Планшет знову завібрував.

Коливання зафіксовані у чотирьох секціях одночасно.

Станція більше не просто гуділа.
Вона резонувала.

Лада повільно підняла очі до прозорого купола.

Під ними повільно оберталася Земля.

А навколо неї, в металевому кільці, народжувалося щось нове.

І якщо це не шум системи…

то це був перший контакт.
Не з інопланетянами.

А з еволюцією, яка більше не чекала дозволу людини. 

Вона підійшла ближче до рослин.

Листя ледь помітно тремтіло.

Не хаотично.

У такт.

Три імпульси.

Пауза.

Три.

Лада поклала долоню на металеву опору.

І обережно, майже інтуїтивно, постукала у відповідь.

Раз.
Два.
Три.

Тиша.

Серце билося так гучно, що їй здавалося — станція почує його першою.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

А потім —

вібрація повернулася.

Три імпульси.

Пауза.

Три.

Але інтервал був іншим.

Коротшим.

Наче відповідь.

Лада відсахнулася, не від страху — від усвідомлення.

— Ви… — прошепотіла вона. — Ви мене чуєте?

Листя ледь змінило відтінок під лампами. Зелень стала глибшою, насиченішою, майже темною.

Планшет у її руці знову завібрував.

Коливання зафіксовано у чотирьох секціях одночасно.

Синхронно.

Станція більше не просто гуділа.

Вона резонувала.

Лада повільно підняла очі до прозорого купола.

Під ними оберталася Земля — красива й хвора водночас.

А навколо неї, у металевому кільці, народжувалося щось нове.

Щось тихе.

Щось терпляче.

І якщо це не шум системи…

то це був перший контакт.

Не з інопланетянами.

еволюцією, яка більше не чекала дозволу людини.

Лада відчула, як пальці, що все ще торкалися металу, почали ледь помітно поколювати. Вібрація саду тепер проходила крізь неї, стираючи межу між біологом та об'єктом дослідження.

​Вона більше не була стороннім спостерігачем.

​Вона стала частиною ланцюга.

Лада стояла нерухомо, притискаючи долоню до холодного металу.

​Але метал більше не здавався мертвою конструкцією. Він передавав ледь відчутну вібрацію — таку тонку, що її майже неможливо було зафіксувати приладами. Але вона відчувала її.

​Шкірою. Кістками. Нервами.

​Її очі раптом наповнилися сльозами — і це був не страх. Це був шок від масштабу того, що відбувалося.

​— Я все життя вивчала вас як об’єкти, — прошепотіла вона. — Формули. Геноми. Вихід кисню на квадратний метр…

​Імпульс. Короткий. Наче заперечення.

​Вона тихо засміялася крізь тремтіння в голосі.

— Добре. Добре… Я помилялася.

​Вона обережно опустилася на підлогу між секціями, не відриваючи руки від опори. Їй було по-справжньому страшно. Бо якщо це справжній контакт — це колосальна відповідальність. Якщо це просто збій біологічного механізму — вона ризикує кар’єрою та розумом.

​Але якщо це щось більше?..

​Вона згадала батька. Його важке, хрипке дихання. Маску, що прилягала до обличчя. Холодні слова лікаря: «Ми зробили все можливе».

​Лада заплющила очі.

— Якщо ви можете очищувати повітря швидше… якщо ви здатні адаптуватися… тоді, можливо, ще не пізно для всіх нас.

​Імпульс змінився. Повільний. Глибокий. Наче важке, впевнене підтвердження.

​Страх поступово відступав, розчиняючись у чомусь новому. Це був зв’язок. Не контроль людини над природою, не влада дослідника над зразком.

​Партнерство. Вона обережно постукала знову.

Раз. Раз.

Пауза.

​Відповідь прийшла миттєво. Один імпульс. Чіткий. Спокійний.

Вона мимоволі усміхнулася.

— Ви не просто реагуєте, — прошепотіла вона. — Ви обираєте.

​У цю мить вона перестала почуватися самотньою на орбіті. Станція більше не була лише металевим кільцем у німій темряві космосу. Вона стала колискою, де щоправда народився діалог.

​Лада повільно піднялася на ноги, витираючи щоки.

— Я не дам їм вас вимкнути.

​І вперше це прозвучало не як професійна обіцянка вченого. Це була клятва людини, яка зустріла інше життя — і нарешті зрозуміла, що його не треба підкорювати. Його треба захистити.

Лада не прибирала руки від листка. Вона відчувала, як під тонкою шкіркою рослини пульсує життя — тепер уже офіційно визнане «стратегічним».

​Але вона знала правду.

​Система на Землі бачила цифри. Графіки кисню. Відсотки очищення. Вони бачили ідеальну машину, яку можна експлуатувати.

​Лада ж бачила вибір.

​— Вони прийдуть, — промовила вона в порожнечу оранжереї. — Пришлють нову групу. Комісії. Протоколи. Вони захочуть розібрати вас на частини, щоб зрозуміти, як ви це зробили.

​Секції мовчали. Але це не була тиша мертвого металу. Це була тиша хижака, який усвідомив свою силу. Або дитини, яка вперше навчилася казати «ні».

​Вона підвела очі. Сонце почало виходити з-за краю Землі, заливаючи купол сліпучим золотом. Тіні від листя на підлозі видовжилися, переплітаючись у химерні візерунки, схожі на невідому писемність.

​— Я буду вашим голосом, — додала вона тихіше. — Поки зможу.