Розділ 4: Нічний експеримент

Лада вимкнула вентиляцію в одній секції.

​Потім в іншій.

​Пальці злегка тремтіли, коли вона вводила коди обходу. Вона ізолювала G-12 від центральної системи живлення, залишивши її в автономному режимі. Це було порушенням протоколу, за яке Артем міг би виписати їй догану або й гірше.

​— Якщо це резонанс, він зникне, — прошепотіла вона в порожнечу.

​Тиша.

​Станція тихо оберталася в темряві, наче величезний звір, що затамував подих. Лада вимкнула ліхтарик. Тепер єдиним світлом було слабке мерехтіння датчиків на панелях.

​І тоді — три короткі імпульси.

​Пауза.

​Ще три.

​Її дихання збилося. Вібрація пройшла крізь підошви черевиків, піднімаючись вище, до самих кісток. Вона не зникла. Навіть без живлення, без роботи насосів у цій секції, ритм жив.

​— Система, порівняй із секцією H-04.

​У повітрі спалахнули дві голографічні хвилі. Блакитне світло вихопило з темряви напружене обличчя Лади.

​Ідеально синхронні.

​— Неможливо… — прошепотіла вона.

​Секції були ізольовані.

Фізично.

Електронно.

​Але ритм залишався. Він не просто не зник — він став чіткішим, глибшим. Наче рослини нарешті позбулися зайвого шуму техніки й заговорили на повну силу.

​Лада зробила крок до прозорого купола. Там, за склом, Земля здавалася крихкою скляною кулею.

​— Ви не просто вібруєте, — сказала вона, торкаючись рукою холодної металевої стійки, що тримала секцію G-12. — Ви створюєте власну мережу.

​Вона відчула, як під її долонею метал ніби ожив. Це не було схоже на роботу механізму. Це було… органічно.

​Вона згадала слова Артема про «системний шум» і мимоволі стиснула губи. Це не був шум. Це була розмова, свідком якої вона стала випадково.

​Раптом графіки на голограмі різко змінилися. Хвилі підскочили, стаючи гострими, як зуби хижака.

​— Ладо, — голос ШІ розрізав тишу так раптово, що вона здригнулася. — Зафіксовано несанкціоноване втручання в систему живлення. Головний інженер Грей прямує до вашого сектору.

​Вона не встигла вимкнути планшет. Двері шлюзу з шипінням розійшлися.

​Артем стояв на порозі, його тінь була довгою і загрозливою у світлі коридорних ламп.

​— Якого біса ти тут робиш у такий час, Коваль?

Лада повільно піднялася.

​— Повна ізоляція не означає повну тишу, — прошепотіла вона. — Але це…

​Вона швидко переглянула параметри на планшеті.

​Живлення автономне.

Кабельні з’єднання — розірвані.

Сигнальні шини — відключені.

Навіть аварійний протокол синхронізації — заблокований.

​Секції не мали жодного технічного способу «чути» одна одну.

​І все ж — три імпульси.

Пауза.

Три імпульси.

​Вона наблизилась до стовбура центральної ліани в G-12.

​— Добре, — сказала вона тихо. — Спробуємо по-іншому.

​Лада зняла браслет із біометричним датчиком і поклала його на металеву поверхню поруч із рослиною.

​— Тепер без мене.

​Вона відійшла на кілька кроків, затамувавши подих.

​Її пульс більше не зчитувався.

Її тепло — не фіксувалося системою.

​Тиша.

​Секунда.

Дві.

Три.

​Імпульс.

​Але цього разу — інший. Не 3-3.

​Пауза.

Один.

​Наче відповідь на її відсутність. Лада відчула, як по спині пробіг холод.

​— Ви змінюєте ритм… залежно від моєї присутності.

​Голограми мерехтіли в повітрі, підсвічуючи її обличчя блідо-блакитним.

​G-12 — активна.

H-04 — відповідає із затримкою 0,4 секунди.

​Затримка зменшувалася просто на очах.

​0,3.

0,2.

​— Ви навчаєтесь, — прошепотіла вона.

​Раптом світло в теплиці стало м’якшим. Не вимкнулося — просто змістило спектр. Ледь помітний перехід у синьо-зелену зону. Рослини почали виділяти більше кисню. Показники CO₂ знижувалися швидше, ніж дозволяли будь-які попередні розрахунки.

​— Система, хто змінив освітлення?

​— Команда не зафіксована. Автоматична адаптація.

​— На основі чого?

​Пауза була занадто довгою для машини.

​— Причина не визначена.

​Лада обернулась. Ліана повільно обвила опору вище, ніж це було ще годину тому. Тонкий, майже прозорий пагін торкнувся сенсорної панелі. І цього разу екран не спалахнув тривогою.

​Навпаки. На ньому з’явилася нова вкладка:

​Мережева структура: активна.

Статус: самоорганізація.

​Лада відчула, як серце важко вдарило в грудях.

​— Ви не просто обмінюєтесь сигналами… Ви формуєте контур.

​Раптом по всій теплиці прокотилася хвиля — м’яка, але відчутна фізично. Не механічна. Не загрозлива.

​Синхронізація.

​G-12.

H-04.

E-02.

​Три ізольовані модулі. Один ритм.

​І тоді сталося те, чого не було в жодному протоколі безпеки. У центрі купола почала світитися тонка мережа — не фізична, а голографічна реконструкція внутрішніх сигналів. Вона з’явилася сама, без запиту.

​Як карта.

Як схема.

Як нервова система, що проростала крізь метал станції.

​Лада дивилася на неї, не кліпаючи.

​— Ви створили власну модель себе…

​Імпульс. Повільний. Стабільний. Ніби підтвердження.

​У цю мить вона усвідомила щось страшніше за будь-яку аномалію. Секції не були ізольовані. Вони були пов’язані не кабелями, а самим середовищем.

​Повітрям.

Світлом.

Мікроскопічними спорами, що циркулювали станцією.

​Вони створили невидимий міст. Біологічну мережу поверх мертвого металу. І станція більше не була просто станцією. Вона ставала екосистемою.

​Замкнутою.

Самоорганізованою.

Живою.

​— Якщо ви можете синхронізуватися без інфраструктури… — прошепотіла Лада, — то ми вам не потрібні.

​Імпульс раптом змінився. Один довгий. Без паузи.

​Світло на мить потемніло, а потім стабілізувалося, набувши дивного, глибокого смарагдового відтінку.

​Система тихо озвалася:

— Зафіксовано новий рівень інтеграції.

​Лада стояла посеред теплиці, оточена цим живим світлом, і вперше відчула не науковий захват, а первісну тривогу.