Розділ 3 Шум системи

— Це резонанс, — сухо сказав інженер Артем Грей. — Обертання + мікрометеоритний фон. Буває.

Вони стояли в центрі теплиці, а навколо них дихав зелений світ.

— Два різні відсіки не можуть давати ідентичний резонанс, — відповіла Лада.

— Ти тут перший день, — усміхнувся він. — Станція завжди співає. Просто треба звикнути.
Він відправив звіт нагору.

Позначка: «Системний шум».

Питання закрито.

Офіційно.

Але вночі, коли більшість екіпажу перейшла в режим сну, шум повернувся.

І став чіткішим. 

Лада стояла нерухомо, боячись навіть моргнути. Повітря в теплиці раптом стало занадто густим, наче кожна молекула кисню тепер належала не їй, а цим мовчазним стеблам.

​— Система, — її голос ледь помітно тремтів, — виведи дані про біоелектричну активність кореневої системи секцій G та H.

​— Запит відхилено, — спокійно відповів ШІ.

​— Що? Чому відхилено? Повтори запит!

​— Доступ заблоковано головним інженером Греєм. Причина: оптимізація системних ресурсів під час нічного циклу.

​Лада мимоволі стиснула кулаки. Оптимізація. Артем просто закрив очі на те, чого не міг пояснити формулами. Він назвав це шумом, бо так було зручніше спати. Але Сад не спав.

​Вона подивилася на свої босі ноги на металевій решітці підлоги. Вона відчувала холод сталі, але крізь нього пробивалося щось інше. Тепло. Пульсуюче, живе тепло, що йшло знизу, від магістралей живлення.

​Рослини не просто вібрували. Вони змінювали саму структуру енергообміну станції.

​Один із листків аерофіта, той самий, що рухався раніше, тепер розвернувся повністю. Його поверхня, зазвичай матова, тепер відсвічувала дивним сріблястим блиском.

​Лада підійшла ближче. Майже впритул.

​— Ви чуєте мене, так? — прошепотіла вона, нахиляючись до рослини.

​У відповідь по модулю пройшов ще один імпульс. Цього разу — м’який. Майже лагідний.

​Планшет у її руках знову блимнув. На екрані замість сухих графіків почали з’являтися дивні хвилі. Вони не були схожі на помилку коду. Вони нагадували… малюнок. Складну фрактальну мережу, що розросталася з кожною секундою.

​І тоді Лада зрозуміла.

​Артем помилявся. Це не був резонанс металу.

Система помилялася. Це не був програмний глюк.

​Це була мова.

​Мова, для якої у людей ще не було слів, але яку її тіло вже почало впізнавати.

​Вона простягнула руку, щоб торкнутися сріблястого листка, але в цей момент динаміки під стелею хрипко ожили.

​— Коваль? Що ви робите в модулі в такий час?

​Голос Артема Грея розрізав тишу, як скальпель.

​Лада відсмикнула руку. Ритм миттєво зник. Планшет погас. Рослини знову стали просто рослинами — нерухомими експонатами в космічній оранжереї.

​— Я… я просто перевіряла датчики, — швидко відповіла вона, намагаючись вгамувати серцебиття.

​— Повертайтеся в каюту, Ладо. Станції потрібен спокій. І вам також.

​Вона повільно пішла до виходу, відчуваючи на спині погляди тисяч зелених листків. Вона знала: щойно двері зачиняться, ритм повернеться.

​Бо вони не просто відповідатимуть станції.

Вони почнуть її переробляти.

​І Лада була єдиною, хто знав: наступний удар цього «пульсу» може стати для «Darwin-7» останнім.

Лада стояла нерухомо, доки не зрозуміла, що затримує дихання.

— Це просто кореляція… — тихо сказала вона в порожнечу. — Не причина.

Слова прозвучали слабко.

Планшет у її руці продовжував будувати графік. Дані вирівнялися, але в історії запису тепер чітко виділявся той спільний імпульс.

0,07.

Синхронно.

У всіх секціях.

Вона відкрила архів попередніх днів.

Прокрутила назад.

Година.

Дві.

День до її прибуття.

І завмерла.

Ті самі мікровідхилення з’являлися і раніше.

0,01.
0,02.
Іноді 0,03.

Але вони не були синхронними.

Не були регулярними.

І ніхто не звертав на них уваги.

Бо це був «шум».

— Система, чому ці дані не були позначені як аномалія?

— Відхилення нижчі за поріг ризику.

— Але закономірність?

Пауза.

— Закономірність не класифікована як небезпечна.

Лада повільно опустила планшет.

— А як ти класифікуєш її зараз?

Тиша затягнулася на секунду довше, ніж мала б.

— Закономірність… невідома.

Невідома.

Слово зависло між металевими балками й листям.

Вона зробила ще крок уперед.

І тоді помітила щось нове.

Температура в секції G-12 зросла на 0,2 градуса.

Мінімально.

Але достатньо, щоб активувати інтенсивніший фотосинтез.

Рівень поглинання CO₂ зріс.

На 3%.

— Це ти регулюєш мікроклімат? — швидко запитала вона.

— Ні. Параметри залишаються стабільними.

Лада повільно підняла очі на рослини.

Листя виглядало… напруженим.

Наче спрямованим.

Декілька стебел ледь помітно нахилилися в центр секції.

До опорної балки.

До металу.

Її серце знову вдарило сильніше.

— Вони використовують конструкцію… — прошепотіла вона.

Метал передавав вібрацію.

Метал був провідником.

Станція стала нервовою системою.

Планшет різко пискнув.

Новий параметр.

Мікроскопічні електричні імпульси зафіксовані на поверхні листя.

— Це неможливо, — видихнула вона.

Рослини не мали нервових клітин.

Але вони мали клітинні мембрани.

І модифіковані канали передачі іонів.

Їх створили для ефективнішого фотосинтезу.

Не для сигналізації.

Та дані були чіткі.

Імпульс проходив через тканини.

Потім через опору.

Потім у сусідню секцію.

Лада повільно опустилася на край платформи.

— Ви… — прошепотіла вона. — Ви з’єдналися?

Вона не очікувала відповіді.

Але отримала її.

Не словом.

Не звуком.

Усі лампи в модулі на частку секунди стали яскравішими.

І одразу повернулися до норми.

Планшет зафіксував новий спільний імпульс.