Розділ 2. Перші сигнали

Тепличний модуль був єдиним місцем, де станція не здавалася мертвою бляшанкою.

​Під прозорим куполом розкинувся зелений океан — дітище лабораторій, культури нового покоління. Генетично модифіковані аерофіти, мохи зі зміненим кодом, ліани, що жадібно ловили штучне світло. Вони не просто росли. Вони працювали на знос. Кожен листок був маленьким заводом: втягував у себе отруйний CO₂, пережовував токсини й віддавав кисень — те, за що на Землі тепер готові були вбивати.

​Лада повільно провела кінчиками пальців над одним із листків. Він здався їй незвично щільним, майже шкірястим.

​— Ви — наша остання ставка, — прошепотіла вона. — Не підведіть.

​Планшет у її руці коротко й сухо пискнув. Лада здригнулася від несподіванки. На екрані миготів звіт про коливання опорної балки в секції G-12.

0,03 міліметра.

​Вона насупилася, вдивляючись у цифри.

— Система, підтвердь дані, — кинула вона в порожнечу модуля.

— Відхилення в межах допустимої похибки, — озвався голос ШІ, такий самий стерильний, як і повітря в коридорах.

​Лада видихнула. Ну звісно. Новий модуль, притирка вузлів, обертання самої станції навколо своєї осі. Все логічно. Нічого дивного.

​Але рівно через двадцять хвилин планшет знову ожив. Сигнал був ідентичним.

​І цього разу Лада застигла. Вона була біологом, але математику знала добре. Випадковість не повторюється з такою аптечною точністю.

​— Покажи графік, — наказала вона, відчуваючи, як у грудях починає розкручуватися туга пружина тривоги.

​У вологому повітрі теплиці розгорнулася блакитна голограма. Хвиля коливання виглядала майже непомітною лінією, яка ледь-ледь відходила від нульової позначки.

0,03 міліметра.

Рівний, як під лінійку, інтервал.

Секція G-12.

​Лада наблизилася до проекції, майже торкаючись її носом.

— Збільш масштаб. Наклади дані за останні пів години.

​Графік подвоївся. Дві лінії лягли одна на одну так ідеально, наче їх малювали під копірку. Інтервал між імпульсами — рівно 12,4 секунди.

​Це не був хаос. Це не був «шум» чи вібрація двигунів. Це був ритм. Ритмічний, навмисний пульс.

​Лада відчула, як по спині, поміж лопаток, повільно проповз холод.

​— Система, чи були корекції орбіти за цей час?

— Ні.

— Можливо, мікрометеоритна активність?

— Не зафіксовано.

— Внутрішні структурні напруження?

— У межах норми, — голос ШІ почав її дратувати своєю байдужістю.

​Вона відірвалася від екрана і подивилася на рослини. Світло ламп м’яко лягало на широке листя, конденсат виблискував, мов дрібні діаманти. Усе виглядало настільки спокійно, що Ладі на мить здалося, ніби вона просто божеволіє від самотності та космічної тиші.

​Занадто спокійно. Як у залі очікування перед чимось невідворотним.

​Планшет знову подав сигнал. Цього разу — гучніший і настирливіший.

Лада різко опустила очі до екрана і відчула, як серце пропустило удар.

​Нова секція. H-04. На іншому боці модуля.

Ті самі 0,03 міліметра.

Той самий інтервал.

​Рослини почали перегукуватися.

Лада відступила на крок, мимоволі стиснувши планшет так сильно, що пальці побіліли. Стерильне світло ламп тепер здавалося занадто яскравим, майже агресивним. Вона була вченою, її вчили вірити цифрам, але зараз цифри нашіптували щось божевільне.

​«Це просто рослини, Ладо. Клітини, хлоропласти, генетичні ланцюжки. Вони не можуть мати наміру», — заспокоювала вона себе, але серце, що калатало в самому горлі, не погоджувалося.

​Вона підійшла до центрального термінала секції F-09. Її відображення в темному склі монітора виглядало чужим: розширені зіниці, пасмо волосся, що вибилося з-під затискача, і цей погляд... погляд людини, яка щойно побачила тріщину в реальності.

​— Авроро, — покликала вона штучний інтелект станції, і її власний голос здався їй занадто тонким у цьому величезному скляному куполі. — Проведи спектральний аналіз листя в секціях G-12 та F-09. Шукай будь-які зміни в біоелектричній активності за останні п'ять хвилин.

​— Виконую, Ладо, — відгукнувся ШІ. — Зафіксовано аномальну активність іонних каналів. Рівень кальцію в клітинах коливається синхронно з механічними вібраціями корпусу.

​Лада відчула, як її обдало жаром. Кальцієві сигнали — це «нервова система» рослин. Так вони реагують на стрес, на дотик, на поїдання комахами. Але щоб так злагоджено? На двох різних кінцях модуля?

​— Вони... вони не просто відчувають вібрацію, — видихнула вона, відчуваючи, як німіють кінчики пальців. — Вони її створюють.

​Вона згадала батька. Його важке дихання в останні дні, коли повітря в їхньому районі стало схожим на рідкий свинець. Він завжди казав, що природа знайде спосіб вижити, навіть якщо люди цей спосіб зненавидять. Невже він мав на увазі саме це? Цю холодну, механічну адаптацію?

​Раптом гул станції змінився. Це був не звук, а радше зміна тиску на вушні перетинки.

​Планшет у руках Лади видав довгий, болісний писк і згас. Голограми розчинилися в повітрі, залишаючи теплицю в напівтемряві чергового освітлення.

​— Авроро? — покликала Лада. — Що з живленням?

​Відповіді не було. Тільки шурхіт вентиляції, який став важчим, немов легені станції забилися чимось густим.

​Лада стояла нерухомо. У цій тиші вона почула те, що раніше заглушували прилади. Скрип. Тихий, розтягнутий скрип розширення металу. І він ішов не зі стін. Він ішов із горщиків, де модифіковане коріння аерофітів обплітало сталеві тримачі.

​Вони не просто спілкувалися. Вони перевіряли станцію на міцність.

​У темряві листя здавалося чорним, і Ладі на мить привиділося, що тисячі зелених очей спостерігають за кожним її подихом. Вона була тут зайвою. Вона була лише свідком, якого забули вивести із залу перед початком вистави.

​— Треба знайти Марка, — прошепотіла вона, повільно задкуючи до виходу. — Він має це побачити. До того, як вони вирішать... що я їм заважаю.

​Коли вона торкнулася сенсора дверей, той не спрацював. Лада натиснула знову, сильніше, відчуваючи, як підступає паніка. Двері були заблоковані.