Розділ 1 Прибуття

Станція «Darwin-7» не нагадувала рятівний ковчег людства.

​Вона скидалася на уламок, що завис над планетою — кільце металу, яке повільно оберталося в порожнечі, оточене тонким сяйвом атмосфери. Тієї самої атмосфери, що з кожним роком ставала дедалі бруднішою.

​Лада притиснула лоб до ілюмінатора транспортного шатла. Планета під нею все ще була красивою, хоч і хворою. Хмари розходилися брудними розводами, над промисловими зонами висів важкий сизий туман, а полярні льодовики здавалися тоншими, ніж на знімках з університетських підручників.

​— Стикування через дві хвилини, — безвиразно оголосив автопілот.

​Вона вдихнула на повні легені, намагаючись запам'ятати смак цього повітря. Воно було сухим і пахло пластиком.

​Це було її рішення. Земля забрала її батька за пів року до запуску «Darwin-7». Хронічне отруєння. Легені, які просто втомилися боротися за кисень. Тепер вона летіла рятувати світ, який не зміг врятувати його.

​Металевий поштовх. Глухий звук фіксації шлюзу.

​Станція зустріла її непривітно: вузькі коридори, стерильний запах озону та рівне біле світло ламп.

— Лада Коваль, біологічний відділ, — пролунав голос штучного інтелекту. — Вітаємо на борту.

​Вона не відповіла. Її вже вели до серця станції. До Саду.

​Супроводжував її технік у темно-сірому комбінезоні з нашивкою інженерного відділу. Його важкі кроки відлунювали металом — занадто гучно для місця, де за тонкими стінами панує вічна німота вакууму.

​— Перший раз на орбіті? — запитав він, не озираючись.

— Так.

— Звикнете. Тут усе або занадто тихо, або занадто гуде.

​Лада ледь усміхнулася. Вона вже чула цей гул. Тонкий, майже невловимий, він пронизував підлогу й стіни. Наче станція мала власне механічне серцебиття.

​Коли герметичні двері відчинилися, простір раптом змінився. Світло стало теплим, майже бурштиновим. Повітря — важким і вологим. Перед нею розкрився величезний купол тепличного модуля.

​Лада завмерла. Після холодних коридорів це виглядало маренням. Буйство зелені під скляною сферою: ряди стебел, що тягнулися вгору, і великі краплі конденсату, які повільно ковзали по глянцевому листю.

​— Вражає, правда? — голос техніка пом’якшав. — П’ять років розробок.

​Вона мовчки підійшла ближче. Листок однієї з рослин був ширшим за її долоню. Тканина щільна, прожилки рельєфні, мов артерії. Новий геном. Новий шанс для всіх, хто залишився внизу. Вона обережно торкнулася краю. Теплий. Живий.

​— Це секція G-12, — повідомив голос ШІ. — Аерофіти третього покоління. Поглинання вуглецю: 8,7 міліграма на секунду.

​Лада підняла очі. За куполом — нескінченна чорнота і блакитна дуга Землі. А між ними — цей тонкий шар зелені.

​— Вони здаються такими... сильними, — прошепотіла вона.

— Вони мусять бути такими, — відповів голос системи.

​Технік кивнув на панель керування.

— О 18:00 загальний брифінг. Ваша каюта в секторі С-4. Якщо знадоблюся — викликайте.

​Він пішов, залишивши її наодинці з цим дивним лісом. Лада повільно рушила між рядами. Кожен листок був досконалим. Жодної плямки, жодного дефекту. Аж занадто ідеально для природи.

​Вона зупинилася в самому центрі модуля і заплющила очі. Вперше з моменту старту вона дозволила собі по-справжньому видихнути. Вона тут. Вона впорається.

​І саме в цю мить під підошвами її черевиків пройшла вібрація. Коротка, майже невловима. Наче хтось торкнувся гігантської струни.

​Лада розплющила очі. Навколо було спокійно. Листя не рухалося. Лампи світили стабільно.

— Система, зафіксуй останній структурний імпульс, — наказала вона.

​Пауза затягнулася на кілька секунд.

— Коливання в межах допустимої норми. Ймовірна причина: мікрокорекція орбіти.

​Вона насупилася. У польотному розкладі, який вона вивчила напам'ять, корекції не було. Лада знову поглянула на рослини. І на мить їй здалося, що одне з широких листя здригнулося із запізненням. Наче не від поштовху станції. А у відповідь на нього.

​Тиша повернулася, але відчуття спокою зникло. Станція дихала рівно, сад мовчав, проте всередині Лади вже оселилася легка тривога. Це була не просто перша зміна. Це був перший момент, коли вона відчула — це місце спостерігає за нею.

Лада підійшла ближче до центральної колони теплиці. Вона хотіла списати все на втому після перельоту або на адаптацію до штучної гравітації, але пальці, що звикли до роботи з чутливими приладами, не обманювали.

​Вона знову поклала долоню на металеву опору стелажа.

​— Система, повторний запит, — мовила вона тихіше. — Проведи повну діагностику вібраційного фону сектору G-12 за останні тридцять секунд.

​— Виконую, — озвався безликий голос ШІ. — Фон стабільний. Показники в межах норми.

​— Норма не пульсує, — відрізала Лада.

​Вона затамувала подих. Гул станції був рівномірним — звична пісня насосів, вентиляторів та сервоприводів. Але десь там, на самій межі сприйняття, пробивався інший ритм. Він був м’яким, майже органічним. Схожим на те, як пульсує кров у скронях після довгого бігу.

​Раптом вібрація повторилася. Цього разу вона не була легкою.

​Металева стійка під її рукою здригнулася так відчутно, що Лада мимоволі відсахнулася. Це не був технічний збій. Це був Удар. Але не ззовні, не від метеорита чи двигуна. Здавалося, звук іде зсередини самих рослин.

​По всьому куполу пройшла хвиля. Тисячі листків аерофітів одночасно напружилися, вигнувшись до світлових панелей. Конденсат на склі посипався вниз справжньою зливою.

​— Увага! — голос ШІ став гучнішим і набув тривожного металевого відтінку. — Різке підвищення тургору в біомасі сектора G-12. Рівень тиску в стеблах перевищує критичну позначку на 40%.

​— Що? — Лада кинулася до найближчого куща. — Як це можливо? Вони не можуть так швидко накачувати воду!

​Вона побачила це на власні очі: тонкі прожилки на листку, якого вона щойно торкалася, налилися темно-пурпуровим кольором. Рослина буквально роздувалася, наче намагалася крикнути.