Глава - 3

Сьогодні я поїду. З цією радісною думкою я прокинулась й в мене навіть настрій хороший був. Одягаю білий гольф, чорні джинси, складаю всі речі до валізи, та спускаюсь з другого поверху, стукаючи коліщатами валізи об мармурові сходи.

 - Добрий ранок. - у вітальні сидів Кирило, ніби на мене чекав. Весь такий радісний, ніби в очікувані якогось дива. 

 - Добрий. - міг хоч валізу допомогти спустити. А ні він сидів, пильно стежив за кожним моїм кроком. 

 - Вже їдеш ? 

 - Так. 

 - Не хочу тебе розчарувати, але навряд ти кудись поїдеш. - заговорив коли я вже спустила валізу. 

 - Що ? І хто ж мені завадить ? Ти ? - пирхаю я, манірно закочую очі. 

 - Воно мені навіщо ? Дорогу замело снігом, а ми в такій дірі, що залишимось тут до Різдва, якщо не до Водохреща. 

 - Ага. - дістаю мобільний з кишені, щоб набрати таксиста, а зв'язку не має. Чорт. 

 - Забув сказати, зв'язку не має. Тому не будемо гаяти час, нумо прикрашати ялинку під новорічну музику, а потім щось зготуємо на стіл.

 - Я знайду зв'язок. - твердо говорю. Ти бач, задумав мені накази роздавати. Ні, ну це вже занадто. Вдягаю курточку виходжу на вулицю. А й дійсно снігу насипало, роблю крок й вже по коліна у снігу, ще й холодно, мороз відразу почав знімати за щічки. Як подумаю що буду з цим святкувати Новий рік, мене аж трусить. Не знаю скільки потрібно алкоголю, щоб я змогла витримати цю людину. 

Поки я намотувала кола, Кирило стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, з усмішкою спостерігав за мною. Що я тільки не робила з тим телефоном, й підскакувала, ходила по подвір'ї, навіть спробувала на дерево залізти, але не вийшло. За те шоу для Кирила влаштувала. Зла як біс залітаю в дім, знімаю курточку, кидаю її на диван.  

 - Як успіхи ? - глузливо запитує Кирило. Тихо гарчу, хапаю валізу та йду назад до своєї спальні. Там відразу падаю лицем на подушку й голосно в неї кричу. 

 - За що ? - це була історика, так це точно вона. 

 Тихий стукіт у двері перебиває мою безслізну істерику. 

 - Слухай, я теж хотів поїхати, але машина застрягла в снігові, та  й навіть якби мені вдалось виїхати, я б застряг деінде. Тому пропоную закурити трубку миру.

 - Я не курю. - важко видихаю перевертаюсь на спину. 

 - Та це такий вислів. Вставай, вип'ємо кави, поговоримо нарешті спокійно, а потім будемо готуватись до зустрічі Нового року ? Оля. - він був аж занадто спокійним. 

 - Ти завжди такий ? - він все роздає команди, ніби в його голові вже давно дозрів цей план. А мені хотілось вити, скільки гарних й милих хлопців на світі, а мені дістався ось цей. Ну що поробиш, фортуна повернулась іншим боком.  

 - Який ? - в повному не розумінні запитує. 

 - Надокучливий.  

 - Інколи. - він хапає мене за руку та тягне назад вниз. Я не поділяю його ентузіазму, повзу позаду. Думаю що кінця цього вечора хтось з нас не доживе. 

Кирило залишив мене у вітальні, я стараюсь хоч якось заспокоїтись, мені геть не хотілось нічого робити, а особливо з ним. Ми часто бували в одній компанії, й перший рік я прямо сохла по ньому. Блакитноокий майже блондин, спортсмен, гарне почуття гумору. Але він, він постійно принижував мене, то у мене зачіска дивна, то окуляри дурні, то сукня недолуга, якось він порівняв мене зі своєю бабусею. Але я ж красива, всі мої хлопці так говорили, та й вдягаюсь я стильно, звісно у мене не дуже багато відвертого вбрання, але на бабусю я точно не схожа. 

- Обожнюю прикрашати ялинку. В нас вдома є одна традиція. Мама примушує кожного з членів сім'ї повісити хоч одну іграшку на святкове дерево. - я мовчки п'ю каву занурившись у болючі спогади, а Кирило все говорить, дістає велику коробку з підписом "Іграшки". - а в тебе є якісь традиції ? 

 - Ні, не має. - знизую плечима. 

 - Я думав що у кожної сім'ї є свої якісь химери. 

 - Ну як бачиш не у кожної. У мене вдома я прикрашаю ялинку, мама весь день готує, а батько спить, прокидається лише пред виступом президента. Ми п'ємо шампанське й лягаємо спати. 

 - От чому ти всі роки святкуєш з друзями. - ніби підсумував він. Але ж звідки Кирило знає з ким я святкую Новий рік, якщо ще два роки тому він перевівся в інший універ. Наскільки я знаю спілкується він лише з Володею, але чому вони говорили про мене ? 

 - Так, з батьками дуже нудно. Хоч я їх і люблю. А ти чому цього року вирішив приїхати святкувати до нас ? 

 - До тебе.... еее тобто ми ж зараз у двох. - хмурю лоба, дивлюсь на розгубленого Кирила. - приїхав, бо мої батьки вирішили поїхати на Сейшели. А я таке зовсім не люблю. 

 - Розумію. Теж не уявляю як це святкувати Новий рік без ялинки та ось такого снігу. 

 - Перший збіг. - бовкнув під ніс дістаючи іграшки з коробки. 

 - Що ? - я дійсно майже нічого не розібрала, бо іграшки занадто голосно брязкали. 

 - Кажу, що потрібно починати, я увімкну музику. - я киваю, Кирило увімкнув новорічні пісні, і ми почали вішати на ялинку різноколірні іграшки. В одну мить Крило накинув мені на шию золотко, легенько обгорнув неначе шарф, схопив мене за талію, й почав кружляти підхоплюючи ритм музики. Я розгубилась, ці дії якісь занадто милі, але не виривалась. Мені стало так тепло й приємно, в низу живота прокинулись метелики, а серце забилось частіше. Кирило пильно дивився на мене, широко усміхався й ставало все тепліше. Але чому він такий добрий до мене ? 

Пісня закінчилась, він повільно відпустив мене, й так дивився мені у вічі, це був зовсім інший Кирило, милий і добрий, теплий і спокійний. На мить мені здалось що між нами промайнула якась іскра. 

 - Дивись. - він різко відходить від мене, хапає велику, блискучу, червону кульку. -  її місце ось тут. -  підходить до гілки, вішає її на, а я стою й усміхаюсь ніби якась навіжена, приводу для радості зовсім не було. - подивись на мої руки. - Кирило протягує долоні, вони всі були в червоних блискітках, не довго думаючи він прикладає їх до мого лиця, починає легко терти по щоках.