Глава - 2

 - Опа, це ти ? А де ж всі ? Я думав що останній приїду, розпочався жахливий снігопад, дороги замело, я стояв у заторі дві години, а потім ще й зв'язок зник, мені довелось намотувати круги навколо цього села, бо знаків ніяких не має. - він все говорив і говорив. - Оля, ти мене взагалі чуєш ? - повільно повертаюсь, в руках тримаю ніж, яким щойно нарізала м'ясо. Дихай, Оля, дихай. На мене дивиться Кирило, високий, накачаний хлопець, з русим, кучерявим волоссям, з красивими великими, блакитними очима, прямим носом, на обличчі сяє білосніжна усмішка, ніби він радий мене тут бачити. Красень, нічого не скажеш, якби не було одного але. Ми ненавидимо один одного, ще з першого курсу університету. 

 - Нікого більше не буде. - мій голос тремтить, бо стало якось так образливо, ні не на друзів, а на цю кляту погоду. 

 - Як це ? - здіймає брови, усмішка стирається.  

 - Через цей клятий снігопад, вони не змогли виїхати. Не хвилюйся, завтра я теж звідси поїду. - нехай святкує тут сам. 

 - Що ? Ти серйозно ? Кинеш мене тут ? - ну хоч його жалісливе лице принесло мені задоволення. 

 - Задоволенням. - пирхаю я, розвертаюсь назад, щоб продовжити готувати. 

 - Капець. Оля, ну не гарячкуй ти. Можливо вони завтра виїдуть. Час ще є. 

 - Ти геть дурний, завтра тридцять перше, хто буде займатись цим. Тим паче Уляна сказала...

 - Гаразд, не психуй, ти вбиваєш мене своїм ультразвуком, бачив Бог я старався бути милим. - різко повертаюсь, дивлюсь на його скривлене лице, він навіть вуха закрив руками. 

 - Взагалі-то це я ще не кричала, а от тепер кричу. - підвищую тон, Кирило кривиться, потім махнув рукою та пішов на вулицю, я почула як гучно ляснули вхідні двері. 

 - Правильно, вали вже зараз. - бубоню сама до себе, продовжую займатись м'ясом. Взагалі це мав бути шашлик, а буде незрозуміло що. От чому Ульяна не змогла приїхати, а цей зміг ? Що за несправедливість ? Мені хотілося плакати від розпачу. Тихо шморгаю носом, кидаю м'ясо на розігріту сковорідку. 

 - З тебе вечеря, а з мене алкоголь. - радісно за спини говорить Кирило. Підстрибую від неочікуваності. Я ж думала він звалив. 

 - Ще чого, я що схожа на твою особисту кухарку ? - у мене вже голова кипить. Повертаюсь до нього, довго дивлюсь йому в очі, зціпивши зуби. 

 - Оля, не починай. - сідає за стіл, ніби власник цього будинку, закидає ногу на ногу, дістає мобільний. - зв'язку не має. От же непруха. 

Важко видихаю, розумію що цю ніч я проведу з цією людиною. Діватись нікуди. Мовчки закінчую готування, ставлю дві тарілки на стіл, Кирило вже відкоркував пляшку червоно вина, навіть допоміг поставити келихи. Плюхаюсь на дальній стілець, починаю різати м'ясо, кладу маленький шматок собі до рота. 

 - Ти що, боїшся мене ? - хапає своє столове наряддя, переставляє ближче до мене, та сідає поряд. Це вперше він сидить так близько до мене, в ніздрі вривається цитрусовий запах його парфум, я здивовано дивлюсь на нього не розуміючи навіщо він це робить.

 - Ні. Просто не хочу сидіти біля тебе. - нарешті вичавлюю, відвожу погляд. 

 - Слухай, я знаю що не дуже тобі подобаюсь, але все-таки ми тут тільки у двох. Можна вдати приязність. - ага, ще чого. Я й досі пам'ятаю, як він поставив мені підніжку, коли мене викликали до дошки на першому курсі, як я впала й всі з мене реготали. Такі образи так швидко не забуваються. 

 - Я не вмію вдавати. - пирхаю я, закочуючи очі.

 - Важко тобі в житі доводиться. - як завжди недоречно жартує. 

 - Та їж вже. - як же мені хочеться кинути в його задоволене лице цією тарілкою. Але я все-таки беру емоції під контроль. Й тут гасне світло. Серце стрибає у п'ятки, я тихо пискнула, вхопила Кирила за ногу. 

  - Що ти робиш ? - він сам злякався, але не тому, що зникло світло, а тому, що не очікував моєї реакції. 

 - Я боюсь темряви. - мій голос починає тремтіти, я дійсно дуже боюсь темряви, ще з дитинства. 

 - Мені звісно приємно, що ти так тулишся до мене, але  ти занадто сильно стискаєш мою ногу, здається кров перестала надходити у кінцівки. - тут я розумію що й дійсно занадто сильно притиснулась до нього, але відсуватись геть не збираюсь. - чекай. - Кирило вмикає ліхтар на телефоні, й лиш тоді я прибираю руку з його коліна. 

 - Можливо свічку запалити ? - а що забагато світла не буває.

 - Ти завжди така бойова, а тут боїшся темряви. Гаразд. - посміхається лівим кутиком губи.  

 - Дуже смішно. - хлопець дістав з кишені запальничку, потягнувся до свічки, чиркає декілька разів спалахує вогонь, й вже через декілька секунд свічка теж загорілась. 

 - Я піду подивлюсь до лічильника. 

 - Й що залишиш тут мене ? - викрикую я. Ні, я не залишусь у пустому, темному будинку одна. 

 - Звісно що... так. - пирхає хлопець, встає з місця, але я теж підскакую, хапаю його за руку забувши що ненавиджу цю людину. 

 - Ти ніби п'явка, добре хоч посвітиш мені.  - сміється Кирило й рушає до підвалу, там дуже вузькі дерев'яні сходи, які гучно скриплять від його ваги. Я крокую за ним, трясусь від страху, стискаю його жорстку руку. 

 - А якщо там миші, чи якийсь маніяк ? - це все схоже на якийсь фільм жаху. Я багато таких бачила. 

 - Маніяк ? Боже мій, як швидко ти перейшла від страху до параної. - він знову заливається сміхом, а мені хочеться штовхнути його з цих сходів, ну тоді зникне все світло і я залишусь сама. 

 - Сподіваюсь тебе першим уб'ють. 

 - Ти така чарівна, нагадай чому ми з тобою раніше не спілкувались ? 

 - Ну, напевно через те що ти поводився як козел.  

 - Я ? Це ти скажена. Вічно кричиш, обурюєшся. 

 - Не кричу я. - підвищую тон. 

 - Ага. - ми підійшли до щитка. Кирило передає мені в руки телефон, а я ледь тримаю його, руки сильно тремтять, а серце прискорює темп. - Сюди світи.

 - Там щось ворушиться. - чую шелест десь з темноти, різко переводжу світло туди. 

 - Там нічого не має. Олю, зосередься. - гарчить він, а я все ще свічу в темний куток підвалу.