17. Energizing Yellow

Напрошуюся в гості до пані Стефи. Це моя засідка, де я підступно чатуватиму на дзвінок від Повзика.

Поки чекаю, допомагаю Славчиній мамі ліпити вареники – то її маленький бізнес. Вона складає напівфабрикати у велику морозильну камеру, і щодня хтось приїжджає їх купити. Про вареники пані Стефи гомонить уся Зорівка та навіть сусідні села.

Накладаю в кружальце тіста ложку сирної начинки. Від домашніх яєць у неї кульбабовий колір – Energizing Yellow, і я крадькома під’їдаю ту смакоту з країв полумиска. Мобільний пані Стефи вибухає легендарним:

Стефанія мамо, мамо Стефанія

Розквітає поле, а вона сивіє…

І я, підкидаючись, впускаю ложечку на підлогу.

Славко! Даю йому хвильку переконатися, що мама в порядку, і відбираю в ґаздині слухавку. Схвильовано тараторю, поки на тому кінці не встигли тицьнути на червону кнопку:

 – Славчику, послухай, я тобі так вдячна за ремонт, ти навіть не уявляєш як, до неба і назад, чесно! І я усе-усе компенсую! Правда-правда! І нікому, чуєш, нікому не віддам свою кльову хатку! Ніколи!

Повзик відчужено просить, щоб я передала телефон мамі, й обіцяє передзвонити. Покірно плетуся на двір. Падаю на лавку біля паркану і шукаю, за що зачепитися оком. Помічаю в небі якийсь рух і з роззявленим ротом спостерігаю, як у пишне гніздо на бетонному стовпі опускається лелека. Справжній! Чорнокрилий! Живий! Як колись у дитинстві… Шкіра береться сиротами: я – такий самий птах, що після затяжної зимівлі повернувся у рідне гніздо.

***

 – Ти ж казала, що Зорівка це діра.

 – Коли я таке казала?!

 – Коли! Та ріелторка здала тебе з усіма потрохами! Нащо мені, мовляв, ваша діра, на мене у Сан-Франциско чекає засмаглий красунчик…

 – У Сіетлі…

 – Що?

 – Нічого, – прикушую язика. – Ніхто мене вже ніде не чекає. Це все було до того!

 – До чого до того? – це не Повзик, це справжній кліщ!

 – До того, як у мене з’явився… – хочу сказати «ти», але викручуюсь. – Маєток!

 – Авжеж, тепер там є бойлер…

 – Головне, вже нема мишей!

 – Але це не точно, – Славко скептично пирхає, а я скрикую, бо саме в цю мить ноги торкається щось пухнасте. Кіт!

 – Ясно, – зітхає мій співрозмовник. – Одну тебе там лишати неможна.

 – Неможна, – киваю і затамовую подих. – То що, мир?

 – За двох умов. По-перше, не смій мені пхати гроші.

Закочую очі. Він таки доводить мене до сказу!

 – Я подумаю. А по-друге?

 – А по-друге, мала, з тебе танець. Як тоді у лісі.

Мружусь, як той кіт, що заліз мені на коліна. Бо заради того лоскітного «мала» я ладна танцювати до втрати пульсу.