16. Rich Gold

Замочок на щоденнику клацає, і знехотя надає мені доступ до пожовклих сторінок. Час забарвив їх у благородний Rich Gold, а чорнила розмив і висвітлив. Похапцем гортаю сторінки, сподіваючись наткнутися на ім’я Лиса, та на всіх сторінках тільки «ти», «твій», «тобі». Повертаюся до титульної сторінки: «Коханому Л.». Гм, інтригує!

Поки на кухні надривається пральна машинка, вчитуюсь у рядки уважніше: «дякую за твою наполегливість»… «дякую за твою стійкість і мудрість»… Дякую, дякую, дякую… «за казковий будинок»… «за наших хлопчиків»… Га?! «Дякую за те, що підтримуєш мене навіть звідти».

Витягаю мокру білизну, відношу на балкон, спантеличено телефоную мамі:

– Ма, ти часом не в курсі, що то за Лис Микита?

 – Лис Микита? Той, що в Івана Франка?

 – Та ні! Той, що в листах у тітоньки Полі.

 – Ооо, – мама витримує знущальну паузу. – То її перший залицяльник. Микита Лисянський.

 – Ма! – скрикую і аж сама лякаюсь. – Будь ласка, скажи, що подробиці будуть!

Ставлю телефон на гучний зв'язок, щоб слухати і побіжно розвішувати білизну. Мама шепоче щось татові, міняє – судячи зі стишення телевізійних новин – дислокацію, і починає оповідь.

Хвацького Лиса юна Поліна зустріла на студентській конференції. Обмінялися поглядами, усмішками, адресами, продовжили знайомитися у листах. Амбітний Микита вже студентом почав підкорювати круті сходи дипломатичної кар’єри. І що вище підіймався, то довше подорожував. Поліну ж годував соковитими обіцянками: приїду, заберу, покажу світ. Вона, натомість, обіцяла дочекатися і нікого іншого до себе не підпускала. Вайлуватого Лук’яна –  у тому числі.

 – Одначе, Лук’ян був ще той упертюх, – сміється мама. – І хатку їхню, до речі, почав будувати ще до того, як вона на нього зглянулась. Знав, мовляв, що Полінка його буде.

Микита, тим часом, туманив Поліні голову кілька років. Вона встигла закінчити навчання, повернутися до рідного села, влаштуватися у місцеву школу. Лук’ян там якраз порався за слюсаря. І як міг, мозолив новенькій очі. А потім узагалі звалився їй під ноги з височезної драбини. Чи випадково, чи навмисно – історія замовчує. Але поки Поля навколо нього квоктала, поки варила йому супи та бігала до лікарні після уроків – зрозуміла, що зустріла в його особі рідненьку душу.   

 – І що, той Лисянський так ніколи і не приїхав? – помічаю, що стою посеред балкона, притуливши до грудей мокру куртку. Закидаю на мотузку.

 – Чому ж, – мама шурхотить огорткою від цукерки і ласо прицмокує. – Приїхав. Але Лук’ян його й на поріг не пустив. Заледве зі сходів не спустив. І Полі про незваного гостя так і не розказав.

Поліна ж і сама впізнала прибульця крізь вікно. І мовчки подякувала тоді вже законному чоловіку, що позбавив її зайвого сорому.

Гортаю щоденник далі. Ось і остання сторінка, без «дякую»: «Пробач, мій янгол, що крутила носом і згаяла стільки часу без тебе…».

 – От скажи, – звертаюся знов до мами, – невже він ніколи-ніколи її не бісив?

 – Усі ми часом бісимо один одного, – зітхає мама та додає лукаво: – Та хіба це привід не бути з тим, кого справді любиш?

- А вони справді… любили? І коли постаріли? Коли тітонька роздобріла, а дядечко полисів?..

 – Смішна ти, Алько. Хіба любиш за струнку талію чи пишну чуприну?

 – А за що ж?

 – За те, що хтось робить тебе живим.