15. Candlelight Orange

От недарма розумниця Христя каже, що самотність – то надійне щеплення від розчарувань. Належиш тільки собі, нічого ні від кого не очікуєш, та й сам – нікому нічого не винен. Хіба не розкіш?

Правда, марно я розраховувала на ту розкіш на своєму імпровізованому курорті. Самотністю тут і не пахне. Котячий загін вимагає сметани та ласки. Уночі навідується їжак і змітає усе, що не встигли ум’яти коти. Кущі бузків і жасмину вібрують від синиць і щигликів, а над бутонами збаночків гудуть джмелі.

З усіх боків чути, як клопочуться на подвір’ях сусіди. Щось гарчить, дзижчить, мукає…

Та й сам будинок… Немов живий! Транслює мені сни якості Full HD. Просить пофарбувати стіни у стиглий Candlelight Orange. І постійно, щоб він був здоровий, нагадує про Повзика – то молоток під ноги кине, то з горища спальник, від якого ледь чутно пахне Славчиним одеколоном.

Щодня прокидаюся на світанку і біжу босоніж на двір: що ще розцвіло? Яка нова птаха завітала на черемхову гілку?

Довго стою на вологій траві, ігноруючи холод, і пускаю в неї коріння.

Після сніданку годинами тиняюся по Зорівці. Пожадливо вдихаю повітря – кортить набрати його в кишені, закатати в банки, і потім у листопаді додавати до чаю замість варення.

Вишукую нові стежки через пагорби, блукаю покинутими садами, безмовно вітаюся з рибалками, що несуть варту на затишному ставку.

Зрештою, навідуюся на ринок, що в центрі селища, купую електричний чайник, старенький велосипед і набір садівника, аби створити першу в житті грядку. Свою власну.

Мої руки по лікоть у вогкій землі – а мені втішно, як дитині в пісочниці. За кілька днів прорізуються тендітні пуп’янки розмаріну, руколи та базиліка.

– Але ж ти міська до нутра кісток! – нагадує Христя, коли я хвалюся мікроскопічним врожаєм по відеозв’язку.

 – Схоже, не настільки глибоко…

Страшно не хочеться повертатися в задимлене місто, тому знаходжу компроміс: візьму чистих речей, графічний планшет для роботи і повернуся.

Заходжу до квартири. Як це я не помічала, що вона така тісна? Чи це за моєї відсутності хтось поцупив кілька кубометрів житлового простору?.. На кухні навіть стола немає – поставити ніде. Зазвичай готую на пральній машині, що стоїть праворуч від мийки, а жую в кімнаті. Перед компом.

Жувала! Тепер-то я снідаю та вечеряю на просторій веранді за круглим столом. А обідати забуваю через силу-силенну справ. І вражень…

Розчиняю навстіж вікна, складаю в рюкзак дроти, зарядні та ґаджети, що безвідмовно мене годують. Перебираю теплий одяг, що вже не знадобиться, перевіряю кишені, щоб запустити прання. У шкіряній куртці намацую дещо холодне, металеве. Ключик?!

Ключик! Як я могла про нього забути?