14. Bottle Green

Поки голова на повних обертах обробляє цистерни інформації, ноги самохіть несуть мене до напівзабутої рідної вулиці. Огинаю дитсадочок, в якому вчилася стрибати на скакалці та обмінювати молочні каші на скибки персиків. Яскраві барви аж колють очі: нові гойдалки, спіральні гірки. Веселі вігвами замість похмурих павільйонів.

Минаю будинок, у якому мешкала дівчинка Іринка. Вона завжди носила два хвостики і вчила мене сьорбати суп крізь трубочку-соломинку. Коли батьки знайшли квартиру у місті, я навіть не сказала їй, що переїжджаю… І більше ніколи не бачила. Цікаво, де вона тепер?.. Хтось відчиняє двері, і я малодушно тікаю, боячись зітнутися із власним минулим. Завмираю коло подвір’я, що було нашим, – його не впізнати: нові мешканці насадили модрин, і за ці роки дерева так вимахали, що будинку навіть не видно.

Завертаю до річки. Вмощуюся на пні, торкаюся води пучками. Плескаю собі в обличчя. Фух…

Я зовсім не така сильна, як звикла вважати. Повзик – ось хто насправді сильний. Сильніша за нього хіба що його мати. 

А ще вони обоє знають, де їхній дім. А я? Що я знаю про дім?

У місті ми змінили кілька квартир, останню батьки купили вже після того, як я з’їхала. Сама знімаю гостинку на десятому поверсі: щодня милуюсь, як призахідне сонце гуляє по дахах інших багатоповерхівок, обожнюю кататись на ліфті, але часом спускаюсь по сходах – люблю, щоб ноги виглядали спортивно.

Та чи назвала б я ту квартиру домом? Навряд чи. Майже проміняла її на холостяцький барліг Курта. І взагалі не замислювалася, чи стане його місто колись моїм домом…

Курт, до речі, переймався моїм походженням більше за мене. Цікавився, where I belong… І я без вагань торочила про «своє» місто, старанно відмахуючись від найменших натяків на моє сільське минуле.

Підлітають качури, вдягнені у вишукані капелюхи кольору Bottle Green. З’ясовують, що кишені в мене порожні, і пливуть собі далі.

Їхні самки, певно, висаджують яйця десь в очереті.

Чи хочу я – вити гніздо? Чи жити у тому, що звито – для мене?..

Славко навіть не підозрював, що я збираюся позбутися будинку. Хотів, щоб я оселилася тут якомога швидше? Чи просто «спокутував» жуйку та стелю?.. Тепер він не бере слухавку. Додав мене в чорний список, як я Курта? Іронічно…

Гроші за ремонт я йому обов’язково поверну. Поступово. Але чи буде тепер щось – між нами? Зрештою, чи потрібне мені те «щось»?

Повзик – суцільна людина-загадка. І уявлення не маю, чого від нього очікувати. Та й від себе! Я навіть не знаю, чого тепер хочу.

 – Знаєш, – штовхається щось у нутрощах.

Знаю. Хочу відпустку! Від роботи, від міста, від хлопців! Від надокучливих, як ґедзі, думок!

Ну що, Зорівко, попрацюєш для мене курортом?