13. Gossamer Pink

Випроваджую екзальтовану ріелторку і рушаю на пошуки Слави. Його тут знає кожен песик, та песики по-людськи нітелень. А мені треба точну адресу. Перехожа з немовлям у візочку підказує дорогу, і хвилин за п’ять я зупиняюся біля охайного двоповерхового будинку, тисну на дзвоник. Поки чекаю, верчу головою навсібіч: вулиця щедро вимащена свіжим кремом – ніжним Gossamer Pink. Крем лежить на гіллі абрикосів і вишень і поволі крапає на чепуристі клумби.

Відчиняє скособочена немолода жінка. Вона спирається на палицю і щулить одне око.

 – А Славчик поїхав, – каже вона несподівано співочим голосом. – У нього замовлення на тому кінці області, навіть не пообідав, ну хоч пиріжечки захопив, свої улюблені, з яйцем і рисом…

 Дивлюся на годинник.

 – Але ж електричка о третій… Чи він пішов на автобус? – метикую, як швидше дібратися до траси.

 – Та які в нас автобуси, – сміється жінка. – На машині поїхав, на «Міцику» своєму.

 – На якому ще Міцику? – жодних сумнівів: я сплю.

Жіночка запрошує мене в дім.

 – Ось ми на фото, дивись, дитино… Це синочок сам заробив на нього, власним хистом!

Дивлюся на задоволених Повзика та його маму поруч із величезним чорним кросовером, а ґаздиня вже підпалює чайник і ділиться зі мною строкатими сторінками сімейної біографії.

Славко народився кволим, задихав не одразу, від молока відмовлявся. Лікарі розводили руками. А пані Стефа, його мама, згадала тоді старий обряд «перепікання»: гасила у пічці вогонь, клала немовля на лопату для хліба і відправляла на хвилинку до ще теплого кам’яного лона – щоб дитя окріпло. Решту часу все робила з ним разом: обмотається тканим рушником, Славка на спині закріпить – і порається по хаті. Картоплю чистить, білизну прасує… Хлопчик, на диво, швидко набрався сил, побіг – і з тих пір ані хвилини не сидить на місці.

 – Руками золотими він в тата, – господиня лагідно торкається стільця, на якому я сиджу. Саморобного?.. – А от звідки в нього стільки завзяття – то досі для мене загадка…

Поглинаю вже двадцятий пиріжок і потай рахую, скільки присідань мені тепер світить, щоб повернутись у форму. А пані Стефа стиха продовжує.

Коли Славко закінчував школу та готувався вступати до столичної академії, його мама потрапила у аварію. Нога, око, спина… Спертися, окрім як на сина, не було на кого. Чоловіка давно змило хмільними хвилями, родичів не лишилось. Увесь наступний після школи рік Славко не відходив від матері ні на крок. Дбав про перев’язки, заохочував до гімнастики, читав уголос книжки. І буквально поставив на ноги… Як мама колись його.

А виудить вільну годину – біжить по сусідах: то поличку повісити, то змішувач замінити – аби хоч якусь копійку додому принести. Так і зрозумів, чим хоче займатися, і при цьому самому розпоряджатися власним часом.

Слава про Славчині ремонти швидко розбіглася по околишніх селах, і сунула далі, від району до району. Зібрав він собі команду, і тепер мотається між об’єктами та домом, сюди-туди, сюди-туди.

 – Оце цілий місяць був поруч, – мружиться пані Стефа. – Пощастило, каже, клієнт у Зорівці. …Я йому кажу, їдь уже до столиці, надолужуй втрачене. Я впораюсь: дівчина знайома приходить – з прибиранням помагає. Уколи медсестра робить… Та все дарма. «Схаменись, – каже Славчик. – Мій дім тут».