12. Arctic Ice

Наступними днями відчуваю себе моряком Попаєм, що проковтнув свій тижневий запас шпинату. Або якоїсь іншої трави. То виконую 51 справу за хвилину і у проміжках заходжуся безглуздим сміхом, а то застигну в кріслі, схопившись за розпашіле обличчя, і випаду з життя на годину. То я тепер теж – зрадниця? Чи ще ні? «Ще»? Невже я справді уявляю якесь продовження того шаленого вечора? Що Повзик мені підсипав у тій ресторації?..

А ще ганьблюся, бо винною перед Куртом зовсім не почуваюсь. Що зі мною не так?

Скрябін розпинається на всю гучність, шибки от-от повипадають з вікон. Забуваючи про все, кручуся перед дзеркалом у ганебних колготках з ромашками і вдаю, що дезодорант це мікрофон. Наче мені знову 16.

А тоді Курт надсилає знімок з УЗД плода. Буде хлопчик. Довго вглядаюся у химерні білі форми на чорному тлі. Хапаюся за те ненароджене створіння, як за хвилю той, хто потопає. Рішуче пишу: ні, вибач, не зможу. Так буде чесніше по відношенню до всіх. Зичу дитинці здоров’я, а Курту щасливого батьківства і блокую усі контакти. Бо я себе знаю: згадаю якусь приємність, знов розтану і – наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. А так – жодної спокуси. Ні мені, ні йому. Баста.

Доробляю колекцію шпалер і збираю рюкзак, щоб майнути в село. Зроблю ще фотографії для ремонтників, приберуся в хаті – уявляю, що там коїться… Позасмагаю на бережку – маю ж я право на відпочинок? А відображення у дзеркалі знущально підморгує: ну ти ж в курсі, чого тебе насправді тягне до Зорівки?

На під’їзді до тітчиної господи впізнаю червону автівку ріелторки Реґіни. Дороги підсохли, і вона змогла проїхати аж до воріт. Але що вона тут робить? Ми наче не домовлялися про зустріч. Спантеличено торкаюся хвіртки, і вона різко прочиняється назустріч, ледь на збивши мене з ніг. Славко! У картатій сорочці, з перфоратором у руках. Лагодив балки горища?..

 – Не переймайся,– цідить крізь зуби Славко. – Тепер не буде від покупців відгону.

Розбиваюсь об його погляд, мов пароплав об айсберг. Я навіть не уявляла, що його променисті очі здатні набувати такого відтінку! Arctic Ice…

 – Щасти там в твоїх Америках, – рубає на прощання і, не обертаючись, щезає за рогом.

Ошелешено кліпаю. Реґіна тим часом затягує мене на подвір’я, скрекоче щось про розкішного фахівця, що таких і вдень зі свічкою не знайдеш – і метляє мені перед носом чорною прямокутною карткою.

 – Ще й у такі стислі строки! – закочує очі Реґіна, а я вчитуюся у сріблясті літери на візитівці: «В’ячеслав Повзик. Ремонт під ключ будь-якої складності» і боязко заглядаю в будинок. З недовірою торкаюся стін, підготовлених до пофарбування, замінених вікон, нових міжкімнатних дверей.

 – Це що, він сам?.. – чекаю, що от-от прокинуся.

 – Звісно, ні! В нього ціла бригада! І розписано на роки вперед! Сонце, оце тобі підфортило! – Реґіна сновигає по кімнатах з телефоном і фоткає, фоткає, фоткає. – Тепер із санвузлом взагалі відірвуть з руками та ногами!

Санвузлом?! Переконуюся, що Повзикова команда проклала каналізацію і поставила на місці колишньої комірчини душову кабіну та унітаз.

 – Це неможливо, – шепочу, бо голос зрадницьки ослаб.

 – Згодна, це фантастика! – Реґіна тягне мене назад на ґанок. – Постелимо тут килимок, і фотографії можна продавати окремо від будинку! – сміється заливисто. – Ціну зможемо підняти на 200 відсотків… – рахує щось у телефоні, і знову клацає камерою.

Хочеться вирвати мобільний з її порских ручок і кинути у багно. Але багна більше немає. Є тільки чистенька доріжка з гравію та акуратно стрижений газон, притрушений абрикосовим пелюстям.