11. Snow White

На ранок отримую від Курта вервечку улесливих стікерів і запис його нового шоу. Мій білявчик у образі Геркулеса сновигає по сцені в одній тілесній ганчірці на стегнах. Ох, цей оголений торс. Ох, ці м’язисті ноги!..

Переглядаю під час сніданку, поки мию посуд, у перервах між роботою. Надвечір уже чманію від екранів, і, наче підслухавши про мою втому, телефонує Повзик.

 – Я тут у місті… – сповіщає, – проїздом. Підвалюй у центр, віддам ключа.

Реагую з ентузіазмом. А як відмовиш? Враховуючи ще й такий потужний козир у рукаві, як мої спокійні ночі… Натягую нову чорну сукню, що купувала для Курта, – треба ж її нарешті вигуляти? Вона непогано пасує до шкіряної куртки. А от щодо білих кросівок маю сумніви. Та що поробиш, іншого взуття все одно в цій оселі не водиться, та й зручніше буде, бо до центра пройдуся пішки.

Славко вбраний у сліпучий Snow White: білі замшеві чоботи, білі вельветові джинси, біле худі. Охайно причесаний, ретельно поголений. Зізнаюся собі, що міський Повзик мені навіть до снаги. Згадую культурну програму, що складала для Курта, і беруся випробовувати її на Славі. У музеях він страшно нудиться – ясна річ, це Курт у мене інтелігенція, а цей… Вештаємося містом, орендуємо самокат – їдемо впритул, тож мимоволі дихаю терпким Славчиним одеколоном. Від швидкості захоплює дух, і голова настільки легка, що от-от здійметься у небо китайським ліхтариком.

Забігаємо пообідати в тісну кафешку. Славко пригощає і, на мій подив, залишає офіціантці щедрі чайові.

Від сміху поколює в животі – вправи на прес можна не робити ще кілька днів. Славко балагурить без упину, а я дивуюся: як у такому скромному тілі вміщається стільки гумору? Наостанок затягує мене до караоке. Пручаюся, бо спів не належить до моїх сильних сторін, а Славко нагадує мені про ліс і пирхає: не прибідняйся, білки аплодували стоячи.

Сходимось на піснях дитинства. Скрябін, Вакарчук, ТНМК. Співаємо у два голоси: плутаємо слова, регочемо в мікрофони, не попадаємо в ноти. Щось у цьому є – зростати на однакових піснях і розуміти один одного з пів цитати…

Караоке вже давно позаду, а ми все горланимо посеред темної вулиці:

 – Я там, де сонце на стінах!

 – Я там, де сонце на стелі!

 – Танцюю танець пінгвіна!

 – Страшно веселий!..

Ось і моє парадне. Повзик підозріло мовчить. У невірному світлі де-не-де запалених вікон його обличчя здається загадковим і таким… вабливим. Не можу відвести погляду від затінених куточків його губ. Славко рвучко притягує мене за шарф до себе, і ми разом провалюємось у космічну безодню від зіткнення наших губ.